«Розтин минулих помилок»

Тихий шурхіт дверей ще не встиг затихнути, як Острозькому в груди буквально врізалася буря.

— Острозький! Ти... та що ви собі взагалі придумали?!

Оксана стояла перед ним — зблідла, з палаючими від обурення очима, але така жива й справжня, що в Андрія на секунду перехопило подих. Уся її тендітна постать тріпотіла від напруги й гніву.

— Я тобі не піддослідний кролик, щоб мене тут без мого відома по кабінетах і лабораторіях возити! — сипала вона словами, розмахуючи руками, поки тоненький катетер на її зап'ясті небезпечно натягувався. — Що це за палата?! Я тобі не пацієнт, і своєї згоди на все це я не давала! Ти не маєш права!

Андрій стояв мовчки. Він не робив жодного кроку вперед, не намагався перебити чи заперечити. Він просто дивився на неї — зі сльозами, що застрягли десь у глибині його темних очей, і з такою божевільною, розриваючою ніжністю, якої сам від себе не очікував. О так... це була його дівчинка. Його горда, норовиста, непереможна Оксана, яка навіть на межі непритомності випростувала спину й захищала свою гідність.

Кожен її вигук, кожен гнівний жест віддавався в його серці не образою, а диким щастям і водночас нищівним пропекаючим болем. Вона була тут. Вони були поруч. І під її серцем билося їхнє маленьке, ще таке тихе диво.

— Ксюнь... — тихо, майже благально мовив він, роблячи один м'який крок уперед і піднімаючи тремтячі долоні. — Видихни... будь ласка.

— «Ксюнь»?! «Видихни»?! — з новою силою спалахнула Оксана, аж голос її загрозливо дригнув, а на віях заблищали важкі, гарячі сльози. Вона ступила до нього впритул, упираючись пальцями в його груди. — Накинулася Оксана на нього?! І це все... це все, що ти можеш мені сказати після всього?! Після твого мовчання, після всього того бруду, після того, як розчавив мене й зачинився за своєю стіною?! «Видихни»?!

Вона дихала важко й переривчасто, а її пальці на його халаті лихоманково стискалися, наче вона сама не знала — бити його чи вчепитися за нього, щоб знову не впасти в пітьму...

— Та я... та ти!.. — знову вихопилося з її грудей голосом, повному такого роздираючого болю, що Андрію здалося, ніби йому без наркозу розтинають грудну клітку. — Ти кинув мене на розгризання тих шакалів! Лишив мене там саму й навіть слова не дав промовити!

Вона відчайдушно почала бити його кулаками в груди з усієї сили, що в ній залишалася. Кожен її удар був відплатою за ті нескінченні, темні ночі, за мокру від сліз подушку й за те важке відчуття самотності, яке випалювало її зсередини. А він навіть не пручався. Андрій просто стояв, приймаючи кожен удар як заслужене покарання, відчуваючи, як під її слабкими кулаками шалено й боляче калатає його власне серце. Потім він м'яко перехопив її гарячі, тремтячі кисті й почав жадібно, гарячково цілувати її тонкі пальці, суглоби, долоні. Оксана пручалася, виривалася, з усіх сил опиралася його раптовій, майже відчайдушній ніжності.

— Острозький, та я через тебе забула, як дихати! — викрикнула вона через сльози, що вже потоком котилися по щоках, залишаючи гарячі сліди на зблідлому обличчі. — А ти... ти навіть слова не дав мені сказати! Ненавиджу тебе, чуєш?! Ненавиджу!

Це «ненавиджу» вдарило по ньому болючіше за будь-який скальпель. Вона рвучко намагалася вирватися з його міцних лещат, але він притуляв її до себе ще сильніше, ховаючи обличчя в її каштановому волоссі й вдихаючи той самий рідний, п'янкий аромат, який снився йому щоночі.

— Пробач... чуєш, пробач мені, — гаряче й переривчасто шепотів він, і в його голосі більше не було й краплі колишньої гордості чи зверхності.

І тут Оксана вперше побачила те, від чого в неї перехопило подих і зупинилося серце. Вперше в житті вона бачила, як цього мужнього, сталевого, непохитного чоловіка накрила суцільна, нищівна хвиля емоцій. З його темних, затуманених болем очей повільно прокотилася поодинока, скупо чоловіча сльоза й гарячою краплею впала просто на її тремтячу долоню.

— «Відійшли від дверей!» — раптом почулося десь зовні, у коридорі. Це був суворий, твердий голос Сергія. Очевидно, стривожений персонал збігся на їхні крики й шум у палаті, думаючи, що когось треба терміново рятувати.

— «Вам що, роботи мало?! По робочих місцях, швидко!» — гримнув поруч Олег, і за дверима миттєво почувся тупіт ніг — усі швидко розбіглися.

Коли за дверима все затихло, Оксана підвела на нього свої важкі, зболені очі, у яких досі стояло невиплакане гірке розчарування: — «Пробач»? Це все, що ти хочеш мені сказати?! Та я не пробачу тебе ні за що! Ти хоч подумав про мене, коли кинув там саму?! Ти подумав про мене в клініці, коли кричав на мене при всіх?! Ти подумав про мене хоч раз за ці два тижні?! Я тоді... я тоді так чекала на твоє «пробач». Я благала про нього подумки щовечора! А зараз — іди до біса, Андрію Вадимовичу!

Він просто слухав. Емоції рвали його з середини на шматки, на дрібний кривавий пил. Тепер, коли він тримав у руках ці результати й знав, що вона вагітна, почуття провини просто зжирало його живцем. Він почувався останнім боягузом і злочинцем перед цією тендітною дівчиною. Боже, що їй казати?! Наскільки безглуздими й мізерними зараз здавалися будь-які виправдання!

Він просто тримав її у своїх обіймах і не відпускав ні на сантиметр. Вона періодично смикалася, пручалася, намагалася відштовхнути його, а потім знесилено переставала, спираючись чолом об його груди. Андрій знав чітко: якщо він зараз відпустить її руку, якщо дасть їй зробити крок назад — це буде кінець. Остаточний і безповоротний. Він утратить і її, і їхнє майбутнє.