«Скальпель для минулого»

Понеділок зустрів місто прохолодним осіннім туманом, але для Оксани цей ранок здавався світлішим, ніж усі попередні. Вона годинами чепурилася перед дзеркалом, намагаючись підібрати стриманий, але впевнений діловий образ. Вона щиро вірила, що у неї все вийде, що це її новий старт — без татового тиску, без чужих тіней і без ревнощів.

Проте, коли дівчина підійшла до сучасної скляної будівлі й несміливо переступила поріг нової приватної клініки, її охопила хвиля крижаного трепету. У голові трохи паморочилося, до горла підкочував важкий, задушливий клубок, а пальці тремтіли від внутрішнього напруження. Вона відчутно нервувала — кожен крок по глянцевій плитці холу віддавався шаленим калатанням у грудях.

На вході її зустріла привітна адміністраторка закладу Катерина. З щирою посмішкою вона провела Оксану широкими, ще затишними від свіжого ремонту коридорами до кабінету первинного відбору.

Несміливо сівши на край крісла, дівчина близько п'ятнадцяти хвилин спілкувалася з провідним хірургом клініки — поважним чоловіком, Станіславом Миколайовичем. Він уважно вивчав її папери, час від часу ствердно похитуючи головою.

— Оксано, я бачу ваш чудовий досвід, курси підвищення кваліфікації, дипломи — це все, безперечно, дуже добре, — мовив лікар, спираючись ліктями на стіл і примружуючись. — Але ваше прізвище... Ви ж розумієте. Донька Красовського. Чому ви не в батька в клініці?

Оксана натягнула суховату, холодну усмішку й відповіла чітко, хоч голос трохи підводив: — Батько бачить мене в косметології, а моє покликання — хірургія.

— Розумію... — сухо промовив чоловік, ще раз переглядаючи її характеристики. Зрештою його обличчя пом'якшало. — Що ж, ви нам підходите.

— Невже?! — з неприхованою радістю в голосі й полегшеним видихом мовила дівчина.

— Не спішіть радіти, — зупинив її Станіслав Миколайович з легкою усмішкою. — Я оцінював лише ваші професійні здібності. Власне, наразі ми можемо запропонувати вам лише посаду асистуючого хірурга. І то — якщо пройдете співбесіду з власником клініки. Він шукає помічника саме для себе. Моїм завданням був лише підбір за професійними навичками.

— Я зрозуміла.

— Тому, якщо вас це влаштовує...

— Влаштовує! — перебила його Оксана, навіть не давши йому договорити.

— От і чудово. Катерина проведе вас на розмову до керівництва. І якщо все пройде добре — що ж, ще зустрінемося в операційній.

Оксана підхопилася з крісла. Серце шалено билося десь під самими горлом. Їй здавалося, що ще трохи — і вона просто зомліє прямо тут. «Даремно я не послухала Аліну й не поснідала зранку... — лихоманково думала вона, відчуваючи, як перед очима пливе темна пелена. — Мені вже від тієї самотньої кави натщесерце все в очах двоїться».

Зрештою, силою волі опанувавши себе, дівчина попрямувала за адміністраторкою довгим коридором другого поверху.

«Цікаво, хто ж цей таємничий власник? — з легкою іронією поміркувала Оксана, намагаючись відволіктися від нудоти. — І як мій татко прошльопав відкриття такого потужного медичного центру прямо в себе під носом?»

Центр лише готувався до офіційного відкриття, тому на масивних дверях у кінці коридору ще не було жодної таблички. Дівчина так хвилювалася, що навіть забула запитати в Катерини ім'я головного лікаря.

Адміністраторка кивнула їй і відійшла. Оксана випростала плечі, зробила глибокий вдих, легенько постукала й прочинила важкі двері.

Вона увійшла — і миттєво завмерла.

За робочим столом біля панорамного вікна сидів він. Її Андрій.

Такий мужній, сильний, владний. Він опустив голову над стопкою паперів, захоплений кресленнями й графіками, і, здавалося, навіть не помітив, як хтось зайшов до кабінету.

Оксана буквально втислася спиною в дверне полотно. Усередині все похололо, земля пішла з-під ніг. Тікати було нікуди.