«Розмова, що лікує»

Прокинувшись зранку, Острозький зібрав себе до купи. Поспіхом одягнувся й помчав туди, де завжди віяло затишком, теплом і домом — до бабусі. Розумів, що розмова з нею була неминучою. Досить уже, як малий хлопчик, бігати від самого себе.

Чи злився він на неї? Та страшенно!

Андрій натиснув на педаль газу, і машина помчала трасою за містом. Сам процес водіння та краєвиди за вікном трохи відволікали від гнітючих думок. Чоловік навіть не одразу зрозумів, як його привело прямо до високих воріт бабусиного будинку.

Заглушивши мотор, він ще декілька хвилин сидів у тиші, опановуючи власні емоції. Брати казали, що вона нездужає. «Андрію, будь розсудливим, — стукало в скронях. — Зрештою, ця жінка замінила тобі маму».

Прочинивши хвіртку, він ступив на подвір'я й застиг. Спідлоба спостерігаючи за садком, Андрій побачив, як його «немолодий Купідон» абсолютно бадьоро ходить собі по подвір'ю, поливає квіти та спокійно зриває м'яту. Жодного натяку на те, що вона нездужає чи що в неї там якесь «хворе серце», не було й у помітні!

«От бовдур... І коли я перестану вестися на витівки цієї шаленої бабуні?» — вилаявся він подумки.

— О! Андрійку, коханий! — з усмішкою на обличчі й грайливими іскорками в очах промовила Марія Іванівна, повернувшись на рипіння хвіртки. — Проходь! Не чекала тебе сьогодні побачити... Те, що ти тут забув, — вона виразно, з промовистим натяком на Оксану, примружилася, — саме поїхало!

— О, бач, Купідон жартує й у розквіті сил! — процідив Андрій, склавши руки на грудях. — Серце, дивлюся, на місці? Бо мені останніми днями здавалося, що його в тебе просто немає!

— Андрію, — миттєво змінила тон бабуся, випроставши спину й загрозливо помахавши на нього пучком м'яти. — Ти говори, та не заговорюйся! Ходімо-но на кухню, я якраз заварила свіжий трав'яний чай, там і поговоримо.

— Та ні, дякую, — огризнувся Андрій, гірко посміхнувшись. — Одна мені вже «наварила».. досі відійти не можу! То часом не ти їй рецепти написала?

— Андрію Острозький, прикрий-но ти свій ротик! — рявкнула Марія Іванівна так, що півня на сусідському паркані мов вітром здуло. — Говорити ти з жінками ніколи не вмів, то хоч послухай мене, стару! І не нервуй бабуню, бо помру прямо серед подвір'я — до віку буду снитися тобі по ночах і спокою не дам!

Андрій лише важко зітхнув. Зрештою, перша гостра образа повільно відпустила. Він надто сильно любив цю жінку й усе те тепле та світле, що було пов'язане в його житті з нею.

Вони пройшли до будинку. Сівши за великий дерев'яний стіл на кухні, чоловік повільно вдихнув аромат свіжого трав'яного чаю з нотками м'яти та чебрецю. Бабуся не поспішала починати. Вона мовчки розлила напій по кружках, сіла навпроти й просто чекала...

Запанувала довга, важка тиша. І через кілька хвилин цього напруженого мовчання Андрія нарешті прорвало на довгий, накопичений монолог:

— Ба... Ну як ти могла?! Ладно Красовський — він мені ніхто, я й раніше знав його підлу, бізнесову натуру. Але ти... Ну як ти так схибилася на тих правнуках, що була готова мені підсунути кого завгодно, лиш би досягти свого?! А тут ви ще й бізнеси надумали об'єднати! Та ми, зрештою, не фігурки на ваших із Володимиром шахах! У нас є почуття! — з важкою, недитячою образою в голосі вигукнув Андрій.

— Е-ні, чоловічку! Ти не перекладай із хворої голови на здорову! — різко відрізала бабуся.

В Андрія аж обидва ока лізли на лоб від її несподіваної прямоти.

— Я хоч і старенька, та не дурненька! І послухай, що я тобі скажу, — продовжила Марія Іванівна, спираючись ліктями на стіл. — Давай уже нарешті з'ясуємо: що з цього всього зробила я, а що чуданув ти сам! Я рада, що ти трохи охолонув від своїх ревнощів і сьогодні приїхав до мене. Нам давно час поговорити. Негоже, що стара жінка бігає за тобою, телефонує, а ти не можеш через свою хлопчачу гордість переступити й взяти слухавку! Може, якби взяв — то не натворив би того, з чим зараз будеш розбиратися не один тиждень! — з м'яким, але відчутним докором промовила вона.

— Ба…, ти трохи забуваєшся, хто зараз має вибачатися! — спалахнув Андрій. — Чи не ти порекомендувала мені цю клініку для роботи?! Чи не ти підсунула мені Оксанку?! Чи не ви з Красовським удвох намалювали собі пакт Ріббентропа-Молотова у своїх бізнесах, а своїми планами об'єднати сім'ї захотіли це скріпити?!

— Так, дорогенький мій! Я — Марія Острозька! — карбуючи кожне слово, мовила старенька, випроставши плечі. — І ніхто в такому тоні зі мною говорити не буде, навіть мій власний онук! Тому пий чайок із м'ятою й видихай! А тепер розкладемо все по поличках.

Вона зітхнула й її погляд потеплішав: — Я виховувала тебе в любові. І зараз ти як ніхто маєш відчувати й розуміти, що означає родина в житті чоловіка. Слава Богу, хлопцям вистачило розуму тебе трохи стримати, бо ти б там узагалі чудес натворив... Отож, почнемо з Красовського. Він — мій давній знайомий, я ще його батька знала. Ми завжди працювали разом. І повір мені, він не такий поганий і противний, як ти тут малюєш через призму образ Оксани. А тепер відкинь емоції! Володимир збудував чудовий бізнес. Так, медицина — це теж бізнес, і акції наших компаній там, до речі, дають дуже гарний прибуток. Зрештою, ти сам знаєш, скільки життів ти там урятував і скільки складних операцій завдяки його обладнанню були безкоштовними. Тому звинувачувати його в тому, що він заробляє гроші... Ну, робить це по-своєму. Але поруч із цим за їхньою спиною чимало добрих справ.