«Його особисте пекло»

Ці два тижні для Андрія минули як у суцільному, виснажливому тумані. Якби не цілодобова присутність братів та масштаби відкриття нового медичного центру, його б уже, мабуть, відкапували від важкої алкогольної інтоксикації, а місцеві газети майоріли б заголовками: «Відомий хірург спився через нещасне кохання».

Він буквально тонув у роботі. Документи, креслення, закупівля обладнання, юристи — він завантажував себе так, щоб до ночі не залишалося жодної вільної думки. За цією рутиною чоловік хоч трохи переключався від думок про Оксану, але як тільки наставала тиша, її образ знову випалював його зсередини.

Олег і Сергій були поруч щодня. Вони стали його сталевою підтримкою, не даючи йому остаточно з'їхати з глузду, хоч і спостерігали за цим самокатуванням із гіркою іронією.

— Чувак, ну поговори ти з нею... — роздратовано мовив Сергій, кидаючи пачку креслень на стіл у кабінеті нової клініки. — Ти просто працюєш як робот. Ти взагалі нас чуєш?!

— Вона наступного ранку приїхала з Богданом до клініки! — раптово рявкнув Андрій, з силою розтираючи обличчя долонями. Його голос дрижав від отруйного болю. — Все! Кінець! Вони вже там, мабуть, весілля готують!

— Не мели дурниць, це нічого не означає! — перебив його Олег.

— Означає! — гірко вигукнув Андрій.

— Ну так... — підколов його Сергій, примружившись. — Краще щовечора сидіти в неї під під'їздом і чекати дива, так? Блін, чувак, у тебе сталеві яйця в роботі, але перед цією дівчиною ти просто лапух!

— Заткнися, — процідив хірург.

— Коротше, давай, п'ятниця, завершуй цей цирк, — сказав Олег, підвівшись із крісла.

— У мене ще купа справ, — буркнув Андрій, намагаючись знову уткнутися в папери.

— Не мели! Ми тут кожного дня, — засміялися брати. — Єдине, що ти зараз маєш зробити — це завершити підбирати персонал. Там, між іншим, пару лікарів від Красовського вже до тебе переплило! Так що гоу в клуб сьогодні. Ти під її дверима як песик сидіти більше не будеш. Або дзвониш зараз і при нас домовляєшся про зустріч, або... Ну?

Андрій застиг, дивлячись у порожнечу. Дзвінок зараз здавався йому найважчою операцією в житті.

— Тоді сідай у машину й гоу в «Магнат», — підсумував Сергій.

— І поговори нарешті з бабусею, а то вона нездужає, переймається через вас, — суворо зауважив Олег.

— Ладно... заїду до бабусі, — випустив пар Андрій, піднімаючись.

У клубі було шумно й пахло дорогою парфумерією. Прийшовши туди з братами, Андрій уперше за довгі дні трохи розслабився, але серце все одно билося в божевільному ритмі. У кожну дівчину з каштановим волоссям він вдивлявся з таємною надією побачити її — свою Оксану.

«І як я міг втратити такий шанс? — бісився він подумки, перехиляючи склянку. — Вона мабуть там щаслива... Богдан точно на неї не рикає, як я в кабінеті. А я ще клявся в почуттях! Острозький, як ти, чувак, промахався...»

Він біг би, просив пробачення, вигризав би її назад. Та розумів одне: час не повернеш, сказане не стреш. Ті отруйні фрази про її батька й гроші вже вилетіли з його рота. Треба починати все з початку, а вона... вона обрала не його. Можливо, тоді, у перший день у кабінеті, якби він дав їй шанс пояснити, якби не засліплений гнівом...ці думки розʼїдали його просто з середини.

І тут перед очима проблиснула знайома постать.

Ні, це була не Оксана. У центрі залу, біля барної стійки, відривався Богдан. І цей мажорчик обіймав за талію чергову яскраву брюнетку з пишними формами, щось шепочучи їй на вухо.

Усередині Андрія все спалахнуло. Козел. Він зраджує Оксані! Вона заради нього... а він відривається з першою-ліпшою?! Всі ці квіти й підвози були просто грою?! Він на неї навіть не заслуговує!

Холерична натура Андрія Вадимовича зіграла своє за частку секунди. Він різко відірвався від стільця й рушив через зал. Брати з розявленими ротами лише й устигли перезирнутися, спостерігаючи, куди зі швидкістю світла прямує Острозький.

— Привіт, Богдане, — процідив Андрій, важко опускаючи руку на плече хлопця.

Мажорчик повільно повернувся, начепивши звичну ліниву посмішку: — О, Андрій Вадимович власною персоною!

— Ану видихни трохи, — впевнено мовив Богдан, оцінивши палаючий погляд хірурга й злегка відстороняючи від себе дівчину. — Ходімо вийдемо.

Чоловіки вийшли на свіже, прохолодне повітря нічної вулиці. Андрій лихоманково витягнув цигарку й клацнув запальничкою, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Де вона? — сухо запитав він.

— Хто? — заломив брову Богдан.

— Не тупи, Богдане! Оксана.

— Це ти тупиш, Андрію Вадимовичу, — раптом без жодної іронії, прямо й жорстко мовив Богдан. — Вона вдома реве в подушку кожної ночі протягом двох тижнів. Бо ти — козел.

Андрій аж закашлявся від тютюнового диму й цієї зухвалості мажорчика: — Не мели! Я бачив, як ти її зранку проводив до клініки! Сподіваюся, гарна була ніч?!

— Ну ти й дебіл... — похитав головою Богдан, щиро дивуючись. — А ще геніальний хірург! Чесно, якби ти не врятував з Оксаною мені життя, я б тобі так зараз врізав, що ти б ще довго не міг оперувати. Але шкода — маєш дар, може, ще когось врятуєш.