«Побічний ефект кохання»

Минув цілий тиждень. Тиждень без нескінченного лікарняного поспіху, операційних ламп і отруйного тиску батька. Оксана нарешті дала собі можливість просто відпочити: вона годинами гуляла осіннім парком, вдихала свіже повітря й нарешті зробила те, про що давно мріяла, — подала документи на спеціалізовані навчальні курси для дитячих хірургів.

 Поштове сповіщення про прийняття документів додали їй упевненості. Аліна та її хлопець Вадим постійно були поруч, огорнувши її теплом і підтримкою, за що вона була їм невимовно вдячна.

Майже щодня до неї заїжджав Богдан. Хлопець усе ще не покидав спроб завоювати її серце, але робив це без колишнього нахабства. Вони багато гуляли, годинами розмовляли ні про що й про все на світі. І чим більше вони спілкувалися, тим виразніше Оксана розуміла: вони стали справді чудовими, близькими друзями. Принаймні для неї це була саме щира дружба.

Дні злітали непомітно. Озирнувшись назад, Оксана з подивом спіймала себе на думці, що останніми днями почувається значно краще — зникла постійна напруга й тривожність. «Це ж треба було так себе виснажити за цей рік...» — подумки дивувалася вона.

Проте Володимир Олександрович не був би собою, якби не нагадав про свою «батьківську владу».

— ...Але батько вчергове відзначився, — розповідала Оксана, сидячи з Аліною на затишній кухні й повільно обертаючи в руках чашку з чаєм. — Сиджу я вранці, хочу замовити продукти, а застосунок пише «відмова». Він заблокував усі мої картки. Абсолютно всі. Так що час терміново шукати роботу... Але з його зв'язками мене тут дійсно навіть санітаркою не візьмуть. Він про це подбає, я його знаю.

— Ну й тиран... — обурено похитала головою Аліна. Вона на мить завагалася, а потім обережно запитала: — А що Андрій?

Оксана на секунду заціпеніла, дивлячись у темну гладь чаю.

— А що Андрій? Глухо, — гірко усміхнулася вона. — Навіть не спробував поговорити... Сподіваюся, ці почуття з часом перестануть так ранити. Не знаю, чи покохаю ще когось у житті. Та й з ним... ми так і не розставили всіх крапок над «і». Боляче, втік як останній боягуз…

Вона різко струснула головою, відганяючи важкі думки, і спробувала посміхнутися:

— Так, досить нити! До речі, Вадим казав, що в нього біля роботи відкривається нова приватна клініка. І, що найголовніше, вона геть не належить моєму батькові!

— О, це вже цікаво! — підхопила Аліна, випроставши спину.

— Щоправда, Вадим продавлював тему, що там дуже суворий відбір персоналу... Але сказав, що з моїм досвідом у мене є всі шанси, — дівчина щиро посміхнулася й твердо вирішила спробувати. — Що ж, я даремно із самим Острозьким пліч-о-пліч оперувала? — з легкою, ностальгічною іронією додала вона.

Дні й справді минали легко, наповнені новими надіями. А от ночі...

Щоночі, лягаючи у холодне ліжко, вона несвідомо чекала його дзвінка. Вона стискала телефон у долоні, і коли екран раптом спалахував у темряві, серце робило божевільний стрибок. Але на екрані щоразу висвічувалося ім'я Богдана. Хлопець теж відчував її відчуженість і смуток — він кілька разів кликав її розвіятися в клуб, але Оксана щоразу відмовлялася, спихаючи все на погане самопочуття та втому.

Зрештою, вона чекала Андрія. Чекала так само, як тоді, серед ночі, коли він раптово зателефонував і просто ввірвався в її життя. Оксані здавалося, що якби він з'явився зараз, вона, мабуть, пробачила б йому все: і той бруд, і ревнощі, і неприємні слова. Але замість цього Андрій Вадимович просто збудував між ними міцну стіну — той самий глухий Китайський мур, який ще кілька тижнів тому сам благав її не зводити...

...Та чи здогадувалася дівчина, скільки разів за цей тиждень його машина тихо припарковувалася в темному дворі під її будинком?

Скільки годин Андрій сидів у салоні, стискаючи кермо до білих кісточок і викурюючи сигарету за сигаретою, просто дивлячись у її засвічене вікно на третьому поверсі — аби бодай на одну коротку секунду побачити її рідну тінь і так і не наважувався зайти.