Кава з гірким присмаком

Оксана не знала, як змусити себе йти на роботу. Вчорашня вечірня розмова з Аліною трохи розрядила ситуацію, дала можливість виплакатися й випустити  біль з душі, але головної проблеми так і не вирішила.

Раніше у відділенні на неї тиснув тільки батько зі своїми нескінченними вимогами, контролем та амбіціями. Але з останніми замашками Острозького — з його безпідставними звинуваченнями, вибухами ревнощів і цим отруйним брудом, який він вилив на неї в кабінеті, — вона довго не витримає. Бути мішенню для його особистих образ вона більше не збиралася.

Тому, так і не допивши свою ранкову каву, Оксана схопила сумочку й практично вибігла з під'їзду, сподіваючись провітрити голову по дорозі.

Проте біля будинку на неї чекав сюрприз.

На парковці стояв Богдан. Цього разу без пафосного суперкара й без гігантських букетів — на звичайному авто тримаючи в руках два паперових стаканчики з логотипом її улюбленої кав'ярні. Хлопець виразно не покидав надії завоювати її серце, хоч і намагався робити це вже без колишнього нахабства.

— Богдане, — зітхнула Оксана, зупинившись за крок від нього. — Я ж учора тобі все сказала. Пробач, я страшенно поспішаю на роботу.

— Я просто підвезу, — спокійно й м'яко мовив хлопчина, простягаючи їй склянку, від якої йшла ароматна пара. — Поки поп'єш спокійно ранкову каву. Без жодного тиску, обіцяю.

Дівчина подивилася на годинник — до зміни залишалося обмаль часу. Вона не мала сил та бажання вступати в довгі ранкові суперечки, тому мовчки сіла на пасажирське сидіння, і машина плавно рушила вулицями міста.

Сьогодні Богдан був зовсім іншим. Куди й поділися його звичні мажорські замашки, визивний пафос та зухвалі жарти, які так дратували персонал у палатній блоці. Він їхав мовчки, не нав'язував розмов, лише уважно перепитав, чи не дме їй з вікна й чи не зробити кондиціонер теплішим.

Він був справді хорошим хлопцем. Турботливим, уважним, галантним. Але... він був не Андрієм. І це усвідомлення знову віддавало болючим відлунням десь у грудях.

Біля клініки Богдан заїхав до головного входу, швидко вискочив і галантно відчинив перед нею двері, подаючи руку.

— Дякую за каву й за те, що підвіз, — мовила Оксана, виходячи на свіже повітря. Вона подивилася йому прямо в очі й тихо, але твердо додала: — Бодь... давай припинимо це. Не витрачай даремно свій час. Ти заслуговуєш на дівчину, чиє серце вільне.

Богдан лише сумно усміхнувся, але сперечатися знову не став.

І треба ж було такому статися, що цю ранкову сцену біля входу випадково побачив Острозький.

Андрій якраз виходив із будівлі клініки — після своєї жорсткої розмови з Красовським-старшим. Побачивши, як Оксана виходить із машини Богдана, як той дбайливо відчиняє їй двері, у голові хірурга остаточно все згасло.

«О... походу, все пропало, — важко й гірко подумав Андрій, зупинившись на ганку. — Він уже її й на роботу підвозить. Сам... сам усе зіпсував і віддав свою кохану іншому».

Оксана ж, навіть не помітивши Андрія за колонами входу, рішучим кроком піднялася сходами й розчахнула двері відділення.

Але замість звичної робочої метушні її зустріла дивна атмосфера. Відділення буквально гуділо, як розтривожений вулик. Лікарі, медсестри й навіть санітарки згрупувалися біля стійки й жваво, на підвищених тонах щось обговорювали.

Дійшовши до центру коридору, Оксана вловила уривки фраз: — ...та ти що! Сам заяву поклав! — А контракт? У нього ж термін сьогодні закінчився! — Як ми без Острозького?! Хто оперуватиме складні випадки?!

Оксана застигла на місці. Вона перевела погляд з одного стривоженого обличчя колеги на інше, відчуваючи, як земля повільно вислизає з-під ніг.

— ...Сам поклав заяву на стіл! Контракт закінчився, і Андрій Вадимович просто відмовився його продовжувати! — гаряче розмахувала руками Галина Іванівна, оточена медсестрами. — Кажуть, посварився з Володимиром Олександровичем у пух і прах і пішов!

Оксана застигла посеред коридору, міцніше стискаючи в руках паперовий стаканчик із кавою. Земля повільно вислизала з-під ніг, а в скронях стукало важке: Звільнився. Він просто взяв і звільнився.

Всередині все спалахнуло гарячою, розпеченою хвилею обурення та розчарування.

«Звільнився?! — промайнуло в голові, поки колеги продовжували галасливо обговорювати новину. — Просто втік як боягуз, щоб не бачити мене?! Замість того, щоб по-дорослому поговорити, вибачитися за той бруд, який він вилив на мене в кабінеті... він просто зібрав речі й накивав п'ятами?!»

Вона пригадала його темний, палаючий погляд учора, його отруйні слова про батька, про її прізвище, про посаду... І ось тепер — втеча. Наймасштабніша й найдурніша втеча у його житті.

«І чому я взагалі закохалася в цього божевільного?! — гірко, з самоіронією подумала Оксана, роблячи свідомий ковток гарячої кави. — Ні щоб закохатися в Богдана... Той хоч каву зранку приносить, турбується, двері в машині відчиняє й не влаштовує диких сцен із вибиванням дверей!»

Вона важко видихнула, випростала спину й силою волі змусила себе повернути на обличчя абсолютно непорушний, холодний вираз. Ніяких сліз. Ніякого відчаю. Якщо Острозький вирішив спалити мости й утекти — це його вибір.