Анастезія більше не діє. Точка неповернення.

До лікарні Андрій під'їхав із запізненням на п'ятнадцять хвилин — уперше за п'ять років роботи, він розумів, що це його останній похід сюди.

Зайшовши до відділення, він очікував побачити напружені обличчя або черговий шепіт, але натомість зіштовхнувся з дивовижною, майже стерильною тишею. Не чекаючи нікого й не повертаючи голови в бік ординаторської, він одразу попрямував до кабінету Красовського.

Він навіть не постукав — просто розчахнув важкі двері й ступив на дорогий килим.

Володимир Олександрович Красовський сидів у своєму шкіряному кріслі, переглядаючи фінансові звіти. Побачивши Острозького, він повільно опустив окуляри на ніс і невдоволено випростав спину.

— О, Андрію! А я тебе з самого ранку шукаю! — голос Красовського дрижав від прихованого, важкого роздратування. — Ну слухай, те, що ви вчора влаштували з моєю Оксанкою в клініці, вже в жодні рамки не влізає! Ви собі ваші любовні інтриги за порогом вирішуйте, а не відділення мені ставте на вуха! Ми — приватна медицина, нам важлива репутація! А з Богданом... Ти як посмів його виставити?! Ти хоч знаєш, хто його батьки?! Скільки його родина інвестувала в наш новий корпус?!

— Та мені байдуже, — сухо й рішуче огризнувся Острозький, склавши руки на грудях. Погляд його темних очей був абсолютно спокійним і темним, як ніч. — Він здоровий бик. Хай валить.

Красовський-старший аж побагровів від такої нахабності, бахнувши долонею по столу:

— Ти як зі мною розмовляєш?! Нагадати, завдяки кому ти тут завідувач?! Ще хоч раз утнете подібне — полетите вдвох із Оксаною як голубки звідси! Затямив?!

Андрій лише кутиком губ посміхнувся — важко, зверхньо й з гірким викликом.

— А я, власне, вже полетів, Володимире Олександровичу, — спокійно мовив Острозький, дістаючи з кишені піджака білий конверт і кладучи його на стіл. — Усі свої планові операції я завершив. А мій п'ятирічний контракт закінчився, хмм… сьогодні. Продовжувати його я не збираюся. Тому всього вам найкращого.

У кабінеті зависла шокована, дзвінка тиша.

— Що?.. — витиснув із себе Красовський, вирячившись на конверт. — Ти... ти…!

Нічого не відповідаючи, Острозький розвернувся і вийшов, зачинивши за собою двері.

Красовський кілька секунд стояв у ступорі. Лихоманково схопивши слухавку внутрішнього телефону, він рявкнув у мікрофон: — Відділ кадрів! Терміново! Що у нас із контрактом Острозького?!

За хвилину тремтячий голос кадровика підтвердив найгірше: термін дії п'ятирічної угоди дійсно сплив сьогодні о дев'ятій ранку. Повідомлення про автоматичне продовження Андрій Вадимович так і не підписав. Його провідний хірург, обличчя відділення... просто звільнився.

Красовський безсило опустився в крісло, важко дихаючи. Але вже за хвилину на його обличчі знову з'явилася самовпевнена, зверхня посмішка. Він поправив краватку й глибоко видихнув.

— Та куди він дінеться... — пробурмотів собі під ніс Володимир Олександрович. — Майже всі приватні клініки в цьому місті належать мені, або моїм партнерам. У державну він після такої зарплати й умов не піде. Попсихує тиждень-другий, зрозуміє, що опинився на вулиці, і сам прийде назад. Ще й на моїх умовах підпише.

Він задоволено хмикнув, навіть не підозрюючи, що за кілька кварталів звідси брати Острозькі вже оформлювали документи на власний медичний центр...

дякую, що ви зі мною - це надзвичайно мотивує💕 Буду вдячна за зірочки.⭐️⭐️⭐️Ваша підтримка - моя мотивація продовжувати історію Андрія та Оксани