«Квіти замість вибачень»

Вона розвернулася, грюкнула дверима й покинула кабінет, залишивши його стояти посередині кімнати самого — з палаючою щокою й остаточно розбитим серцем.

— Чорт, Острозький... Ну і чому ти такий йолоп?! — прогримів Андрій сам до себе, як тільки двері за Оксаною зачинилися.

Він з силою стиснув скроні пальцями. Світло від дзеркального ляпасу все ще горіло на щоці, але внутрішній біль від її слів «Ти не мій Андрій» пекла в тисячу разів дужче. Збирався ж, дурень, спокійно поговорити! А замість цього вилив на неї все брудне сміття, розчавив її професійне его й власноруч спалив останні мости.

— Блін, що я начудив... — прошепотів він у порожнечу. — Пора це все якось виправляти.

Він лихоманково вискочив із кабінету й покликав старшу медсестру: — Галино Іванівно! Після обіду у нас запланована ще одна операція. Її проведе Оксана Володимирівна. Повідомте її, будь ласка.

Галина Іванівна подивилася на нього, як на божевільного. Оксана ж тільки-но вибігла з його кабінету! Чому він сам їй цього не сказав? Але сперечатися не наважилася.

Проте через п'ятнадцять хвилин медсестра повернулася з розгубленим виглядом: — Андрію Вадимовичу, я не знаю, де вона. Її немає ні в ординаторській, ні в палатах...

Острозький зблід. У голові промайнула жахлива думка: Вона звільнилася. Через мій натиск вона просто забрала речі й пішла... От Красовський буде щасливий! Я ж сам, своїми руками допоміг цьому старому тирану добитися свого. Ну не дурень?!

А Оксана в цей час не пам'ятала, як вибігла з його кабінету.

Сльози текли мов град по щоках, засліплюючи очі. Вона не бачила ні стривожених поглядів колег, ні знайомих коридорів — просто забігла в найближчу жіночу кімнату, зачинилася в кабінці й дала повну волю емоціям.

Її боліло не від його крику. Не від безглуздих звинувачень. Їй боліло від того, що він знав, де у неї найвразливіші місця, і цілеспрямовано, безжально бив саме туди. Він знав її мрії, знав її страхи щодо батька, знав, як вона горить хірургією... але так і не пізнав її по-справжньому. Вона відкрила йому душу, а він перетворив це на зброю проти неї.

«Та чи достойний взагалі такий чоловік моїх почуттів? — гірко думала вона, вмиваючись холодною водою біля раковини й дивлячись на своє бліде відображення. — Ні. Більше жодної сльози через тебе, Острозький».

Зібравши в кулак усю свою сталеву волю, вона витерла обличчя, поправила макіяж і з абсолютно непорушним виразом попрямувала в ординаторську.

Тим часом Андрій, намагаючись знайти собі місце, зіткнувся в коридорі з Вадимом. Інтерн аж сяяв, впевнений, що після такої сварки наступна операція точно дістанеться йому.

— Андрію Вадимовичу! — з готовою посмішкою підскочив Вадим. — Може, поки Ксюха ридає по туалетах, я знову піду з вами в операційну?

— Наступного разу, навчися гачки тримати! — рявкнув Острозький з такою люттю, що Вадим миттєво зник за поворотом.

Коли за сорок хвилин Андрій зайшов в ординаторську, Галина Іванівна тихим голосом повідомила йому новини: — Оксана Володимирівна таки виписала пацієнта з 23-ї.

— Виписала? — перепитав він.

— Ой, та той Богдан максимально пручався! — усміхнулася медсестра. — Цілував їй руки, кричав на все відділення, що його серце тепер навіки хворе й що без спільної кави він звідси не піде. Але вона його м'яко, але дуже впевнено випровадила.

Чоловічі ревнощі Острозького нарешті трохи стихли. «Хух... таки послухала», — подумав він, і на його обличчі на мить розпливлася полегшена, задоволена посмішка.

По обіді розпочалася друга операція. Андрій зайшов у блок. Оксана вже готувалася — від всієї її постаті віяло крижаним холодом і абсолютною, залізною зібраністю.

Втручання було не складним. Острозький свідомо дав їй першу роль, виступаючи лише асистентом. Вона почала холодно, професійно й філігранно. Усі його спроби підказками чи рухом допомогти вона відрізала на корню — дівчина працювала чисто, професійно. Жодної посмішки, жодного грайливого блиску в її зелених очах.

Як Андрій не старався розрядити атмосферу, як не намагався обережно зробити їй комплімент щодо її ювелірного розрізу — нічого не працювало. Вона реагувала лише на професійні команди.

«О ні, Острозький... Другий раз я на це не поведуся», — прочитувалося в кожному її русі.

Закінчивши операцію, Оксана зняла рукавички й сухенько мовила: — Дякую за довіру, Андрію Вадимовичу.

І швидко покинула операційну.

Його спроба наздогнати її й поговорити біля мийок — марно. Вона відповіла коротким «Багато роботи» й пішла.

Кінець робочого дня.

Відчуття провини за те, що він так брутально зірвався на неї в кабінеті, тепер було в сотні разів сильнішим за вчорашні образи і перепитії. Він ішов слідом за нею до виходу з клініки, сподіваючись перехопити її хоча б на ганку.

Але те, що він побачив на виході, миттєво розкрутило в ньому черговий, засліплюючий вибух злості….

Біля центрального входу, спираючись на капот шикарного, крутого спортивного автомобіля, стояв той самий Богдан. У руках він тримав просто гігантський, розкішний букет білих троянд.