"Ти не мій....Андрій"

Двері кабінету завідувача зачинилися з глухим, важким клацанням, відрізавши Оксану від цікавих очей та шепоту коридору.

Вона чекала побачити перед собою розлюченого чоловіка, з яким можна було б вести бодай якийсь конструктивний суперечку. Але Андрій навіть не збирався слухати. Він стояв біля свого робочого столу, спираючись на нього руками, і його погляд випромінював таку гордовиту, холодну зверхність, якої вона від нього не бачила ще ніколи.

— О, з'явилася, — процідив він, навіть не пропонуючи сісти. Голос був отруйним, зверхнім, він підкреслено звертався до неї на «ти», геть викресливши весь той робочий та особистий етикет, що був між ними. — І як, сподобалося відчувати себе господаркою відділення?

Оксана відкрила рот, щоб спокійно пояснити свою позицію: — Андрію Вадимовичу, пацієнти чекали на обхід, ви були в операційній...

— Мовчи! — рявкнув він, перебиваючи її на пів слові й стукнувши кулаком по столу. — Мені не потрібні твої пусті слова! Ти що про себе уявила, га?! Набралася сміливості й вирішила, що якщо ти Красовська, то тобі можна все? Що якщо у твоєму прізвищі мільйони твого папочки, то ти маєш право поводитися тут як завідувач відділення?!

Кожне його слово вдаряло по ній, мов батіг. Він вичитував її, як дрібну, винувату дівчинку, просто зрівнюючи з землею її професійне его, нищачи все те, чим вона пишалася й над чим працювала роками. За рік роботи поруч Оксана бачила Острозького різним: суворим, втомленим, надто вимогливим, закоханим, ніжним... Але зараз він був просто монстром.

Він не захищав субординацію. Це була не професійна образа й не турбота про лікарняну етику. Це була брудна, дріб'язкова, особиста помста за вчорашній день. За свій зачеплений чоловічий гонор, за ту розмову з її батьком, за свої власні фантомні страхи.

— Ти вирішила, що тобі тут дозволено грати у свої правила?! — продовжив він крокувати до неї, виливаючи весь потік накопиченої отрути й не даючи їй вкласти жодного слова. — Може, твій татусь і купив тобі цей халат, але ти тут — звичайний хірург-інтерн! Навчися знати своє місце!

Його брутальний крик і безупинний монолог лунали в кабінеті, як постріли, розбиваючи на друзки останні світлі, ніжні почуття, які вона до нього берегла. Всередині Оксани все кипіло від страшенного, розпеченого гніву. Вона більше не могла цього терпіти.

Коли Андрій підскочив до неї майже впритул, схиляючись і дихаючи їй у обличчя черговою порцією зневаги, її рука зірвалася сама.

ДЗВІНКИЙ, ДИКИЙ ЛЯПАС струсонув тишу кабінету.

Голова Андрія сіпнулася вбік. У кімнаті раптово завмерла така тиша, що стало чути, як десь на вулиці гуде машина.

Острозький повільно прийшов до тями. Щока пекла, а перед очима все пливло. Він застиг, слухаючи, як відлуння його власних, огидних слів усе ще висить у повітрі. Він уже й сам не пам'ятав усього того бруду, що щойно вилетів із його рота.

Він подивився на Оксану. Вона стояла перед ним, така маленька, тендітна, ніжна, важко дихаючи, з випростаною спиною, а по її щоках, упереміж із вогнем гніву в зелених очах, беззвучно котилися дві пекучі сльози.

Ці сльози миттєво витверезили його. Весь його розлючений запал умить розвіявся, залишивши по собі лише сором і дикий біль.

— Ксюнь... ти чого? — зненацька пом'якшав його голос. Вона знову стала для нього тією єдиною, найдорожчою дівчиною.

Андрій налякано простягнув руку й спробував обережно, тремтячими пальцями витерти сльозу з її щоки.

Та Оксана лише різко відступила назад, уникаючи його дотику, ніби його рука була розпеченим металом. Вона подивилася на нього з такою глибокою, невимовною гіркотою, від якої всередині Острозького все обірвалося.

— Ні, — тихо, але дивовижно чітко мовила вона. — Острозький... ти не той мій Андрій.