«23 палата»

У повітрі двадцять третьої палати миттєво зависла отруйна, дзвінка тиша, у якій чути було лише уривчасте дихання хірурга.

Навіть не спробувавши привітатися, Острозький різко рушив до столика з картами й з силою гупнув долонею по папці: Оксана аж підстрибнула від переляку.

— На виписку! — прогримів його голос, від якого шибки в вікнах, здавалося, затремтіли. — Бачу, Богдан чудесно одужав! Щоб до обіду його не було в палаті!

— Ого, Андрію Вадимовичу... — усе ж спробував звично віджартуватися Богдан, зручніше вмощуючись на подушках і кидаючи зухвалий погляд на завідувача. — Ви такими темпами всіх найкращих лікарів у клініці розлякаєте. Як ми тут без Ксенії Володимирівни...

Острозький повільно повернув до нього голову й глянув так — настільки проникливо, запекло й безжально, — що решта слів просто застрягла в горлі хлопця. У цьому погляді було стільки темного, небезпечного попередження, що мажорчик миттєво зрозумів: ще одне слово — і його винесуть звідси разом із ліжком.

— А ти, — процідив він крізь зуби, звертаючись до Оксани так тихо, що це звучало небезпечніше за будь-який крик, — щоб через п'ять хвилин була в мене в кабінеті.

Він розвернувся і вискочив у коридор, знову грюкнувши дверима.

А за дверима вже вирував вулик.

Уся зміна — від медсестер до інтернів — затамувала подих. Поруч, склавши руки на грудях із дурнуватою, переможною усмішкою, стирчав Вадим.

— Ну що, Ксеніє Володимирівно? — уїдливо, з награним співчуттям підколов він Оксану, як тільки вона зробила крок з палати. — Здається, наш завідувач не в дусі від вашої «самодіяльності»? Треба було все-таки дотримуватися ієрархії... А то хтось занадто багато на себе бере, так і без посади залишитися можна.

Оксана зупинилася. Вона повільно повернула обличчя до Вадима, і в її зелених очах спалахнув такий зверхній, абсолютний спокій, що посмішка інтерна трохи зблідла.

— Вадиме, — карбуючи кожне слово, промовила вона голосом, у якому дзвеніла крига, — краще йди й промий інструменти після операції. Бо якщо я зараз зайду до завідувача й розповім, як саме ти тримав гачки й скільки разів плутав затискачі — єдине, що ти оперуватимеш найближчий рік, це швабра в підвалі.

Колеги по коридору тиснули приховані посмішки, а Вадим миттєво закрив рот і побіг у бік мийок.

— Боже, Ксюш... Ти бачила його очі? Він же зараз увесь кабінет рознесе, — тихо шепнула їй підійшовши Галина, передаючи чистий бланк. — Може, не йди? Напиши заяву, скажи, що тобі зле...

— Ні, Галино Іванівно, — Оксана випростала спину, розправила халат і легким рухом заправила вибите пасмо за вухо. — Я піду. Мені немає за що ховати очі.

Вона крокувала довгим коридором під прицілом десятка допитливих поглядів. Кожен крок відбивався луною в скронях. Усередині все стискалося у вузол від болю й образи, але зовні вона була сама досконалість. Попереду були важкі дубові двері кабінету завідувача.

Оксана подивилася на годинник. П'ять хвилин минули. Вона глибоко вдихнула, піднесла руку й без стуку натиснула на ручку.

Двері кабінету завідувача зачинилися з глухим, важким клацанням, відрізавши Оксану від цікавих очей та шепоту коридору.