«Букет півоній» або «Операція без неї»

Андрій грюкнув за собою хвірткою так, що відлуння ще довго стогнало в тиші літнього вечора.

Він ішов до машини, не відчуваючи під собою ніг. Не розумів, чи це він іде, чи сама земля вислизає з-під його ніг, перетворюючись на хитке болото. Його Оксана... Його світла душа. Дівчина, якій він беззастережно віддав своє серце, виявилася лише головною героїнею у жорстоко розіграній виставі. Це боліло так, ніби йому без наркозу й розтину виривали з грудей щось найважливіше.

Він сам не пам'ятав, як сів за кермо, як з силою притиснув педаль газу до підлоги й як опинився біля свого будинку. Машина мчала на автопілоті, поки в його голові нескінченним, катувальним калейдоскопом прокручувалися кадри: розмови з Красовським у клініці, його пихаті натяки, на які він, дурень, раніше не звертав уваги, і тупа, слизька правда — протягом року це була вистава одного глядача. Для нього…..

Андрій заглушив мотор і безсило відкинув голову на підголівник. Незрозуміло було, що пекло більше: зачеплена чоловіча гордість, професійна образа від думки, що його спробували купити разом із посадою й дівчиною, підступний план бабусі, яка геть здуріла з цим своїм бажанням одружити його... чи сама Оксана. Оксана, яку він, Боже, й гадки не мав, як тепер забути.

Просидівши так хвилин п'ятнадцять, він раптом відчув тонкий, ледь вловимий аромат. На сусідньому сидінні лежав букет рожевих півоній. Чистих, ніжних, ще не розквітлих — таких самих, як вона.

Першим спалахом засліплюючої люті було бажання схопити їх і з розмаху викинути в найближчий смітник. Рука вже стиснула стебла, але він зупинився.

«Агов, чуваче, опануй себе...» — подумки нагримав на себе Острозький, важко дихаючи.

У цей момент екран телефону спалахнув — на екрані висвітлилося «Бабуся Марія». Цей дзвінок остаточно його витверезив. Не бажаючи чути жодних пояснень чи вибачень, Андрій одним рухом вимкнув телефон.

Він забрав квіти й повільно попрямував додому. Але й у квартирі легше не стало. Тут усе дихало нею. Кожен куток нагадував про її присутність, про її сміх, про її м'ятний чай на кухні.

— Блін, чоловіче, зберися! — процідив він крізь зуби порожнечі вітальні.

Холодний душ трохи збив гарячку, але не вигнав спогадів. Спалахи минулого вечора знову й знову виринали перед очима: їхні гарячі поцілунки, її ніжність, пекуча пристрасть, знайомий солодкий запах її волосся... Ці картинки просто стрибали в його голові, катуючи й розриваючи на частини.

Освіжившись, він підійшов до бару, відкрив пляшку й налив собі віскі. Гаряча, обпікаюча рідина обпекла горло, але бажаного спокою не принесла. Андрій вийшов на балкон і закурив, важко випускаючи сизий дим у темне вечірнє небо.

— Гаразд, Острозький, — сказав він собі, дивлячись на вогні нічного міста. — Завтра складна операція. Варто налаштуватися. Врешті-решт, дитина не винна у твоїх життєвих перипетіях. Хлопчик має жити.

Зібравши волю в кулак, він змусив себе лягти й заплющити очі. Сон був тривожний, рваний, немов марення. Але, на диво, у ньому була не Оксана. Йому снилася мама... Вона пригортала його, зовсім малого хлопчика, до своїх грудей, а її теплі, добрі очі заспокоювали весь той біль, що накопичився всередині.

Зранку Андрій прокинувся розбитим, але з твердим наміром вистояти. Він поспіхом збирався на роботу, коли погляд знову впав на кухонний стіл.

Там лежав той самий букет півоній. Вони стояли без води, тугі, так і нерозквітлі бутони нагадували йому про їхнє з Оксаною кохання — таке ж щире, яке так і не встигло розпуститися, зів'янувши від першого ж важкого удару.

Андрій на хвилю застиг. Потім мовчки дістав прозору вазу, набрав холодної води й обережно опустив туди квіти.

Не розпрощавшись із цим букетом, як і з почуттями до неї, він повернувся, зачинив двері й попрямував до лікарні.

Дорогою думки рвалися на шматки, як перетягнуті шовкові нитки. Андрій мчав ранковим, ще напівсонним містом, до болю стискаючи пальцями кермо. Автомобіль кидало на поворотах, мотор ревів, але цей рев не міг заглушити тихий, катувальний шепіт у скронях. Вона брехала. Чи ні? Вона була з ними заодно? Серце стукало важко, глухо, віддаючи болем десь під лопаткою.

У хол клініки він не зайшов — влетів. Стерильний запах озону й антисептика, який завжди діяв на нього заспокійливо, сьогодні лише подразнював рецептори.

— Ксенія Володимирівна на місці? — кинув він на ходу, навіть не повернувши голови до стійки.

Чергова медсестра аж здригнулася, упустивши ручку: — Ні, Андрію Вадимовичу... Ще ж восьма ранку, вона зазвичай...

— Та й добре! — відрізав хірург, не дослухавши.

Він розчахнув двері ординаторської, за якими затишно булькотіла кавоварка й чулося сонне бурмотіння колег.

— Де новий інтерн? — гримнув Острозький. Голос прорізав тишу, як скальпель. — Передайте Вадиму, що через десять хвилин він іде зі мною в операційну.

В ординаторській заніміли. Лікар-анестезіолог повільно опустив чашку: — Андрію... Але ж це пацієнт Оксани. Ви ж із нею тиждень розбирали ці знімки, формували доступ...

— Я сказав: зі мною йде Вадим! — процідив Острозький, і в його темних очах спалахнуло таке суворе, небезпечне полум'я, що анестезіолог лише знизив плечима й промовчав.