«Шах і мат»

До будь якого удару, але не до цього… Крижана маска, яку Оксана так старанно вимальовувала зранку перед дзеркалом, тріснула біля першого ж порогу.

Вона ступила в ординаторську, і жвава, голосна розмова, що лунала там секунду тому, раптом урвалася. Свіжозварена кава пахла на все приміщення, але повітря миттєво стало душним, отруєним прихованою цікавістю. Чотири пари очей впилися в неї: хтось із співчуттям, а хтось із тихим, солодким фарисейством.

— О, Ксеніє Володимирівно, доброго ранку, — видавила з себе старша медсестра Галина, занадто метушливо перекладаючи якісь бланки на столі.

Оксана повільно зачинила двері.

— Доброго ранку. А де всі? Чому п'ятихвилинку не починаємо?

Лікар-анестезіолог, не піднімаючи очей від телефону, сухенько хмикнув:

— А п'ятихвилинки сьогодні не буде. Андрій Вадимович уже в першій операційній. Зайшов п'ятнадцять хвилин тому.

— В першій? — Оксана застигла, відчуваючи, як під циркульним світлом люмінесцентних ламп її шкіра покривається сиротами. — У нас на дев'яту була запланована операція у трирічного хлопчика. Мого пацієнта. Ми мали йти разом.

У кімнаті запанувала глуха, свинцева тиша. З кутка, від вікна, почувся награно-співчутливий голос хірурга Петренка:

— Ну... Андрій Вадимович переграв список. Сказав, що операція складна, термінова, і взяв собі в асистенти... Вадима.

— Вадима? — її голос зрадницьки осів.

— Ну так, твого однокурсника, інтерна нашого, — підхопила Галина, не стримавши отруйного напівшепоту. — Вони там уже миються. Андрій Вадимович ще так голосно сказав на коридорі, що йому в операційній потрібна «твереза голова й беззаперечне виконання команд, а не емоційні амбіції». Ксюш, ви посварилися, чи що? Вся лікарня тільки й гуде, що Острозький на тебе вовком виє...

Ці слова впали на серце не як удар — як розпечене залізо.

Вадим? Цей нестерпний, самозакоханий бовдур, який роками виїжджав на чужих спинах, плутав анатомічні терміни й дошкуляв їй безглуздими підкатами? Острозький віддав її операцію, її дитину цьому?!

Це був чистий, брудний, підлий удар під дих. Не в жіноче его — у її професійну душу.

Оксана повільно опустила сумочку на стілець, бо відчула, як дрижать коліна. Згадка про минулий тиждень обпекла зсередини: ось вони сидять у неї на кухні, п'ють м'ятний чай, Андрій схиляється над знімками цього хлопчика, обережно торкається її пальців і тихо шепоче: «Ти неймовірна, Ксю. Ми зробимо це разом. Я підстрахую».

Стер. В один момент перекреслив усе те світле, ніжне й щире, що було між ними. Викинув її, як непотрібний інструмент, і кинув кістку голодним до пліток колегам. Він знав, як вона марила дитячою хірургією. Знав і безжально вдарив у найвразливіше місце.

«Козел... Який же ти самозакоханий, сліпий козел, Андрію...» — прошипіло в голові.

Гаряча хвиля гніву вдарила в скроні. Першим поривом було зірватися з місця, з розмаху розчахнути двері першої операційної, зірвати з нього маску й прямо при цьому Вадимчику висловити все, що вона про нього думає. Нехай увесь блок чує!

Але вона перехопила лицемірний, очікувальний погляд Петренка. Вони чекали шоу. Вони чекали її сліз, істерики, доказів її «слабкості».

«Ні. Не дочекаєтеся».

Оксана глибоко вдихнула повітря, насичене спиртом і хлоркою, і розправила плечі. Вона повільно видихнула, випалюючи всередині залишки болю. Якщо вона роками витримувала натиск власного батька з його отруйними повчаннями про косметологію та «жіноче призначення», то невже вона зламається через ображеного хлопчика з вищою категорією?

Вона підійшла до центрального столу завідувача. Проігнорувавши здивовані погляди, Оксана рішучим, спокійним рухом підсунула до себе важку стопку медичних карт усього відділення.

— Ксеніє Володимирівно, ви що робите? — витріщилася Галина. — Це ж карти Андрія Вадимовича, він після операції мав іти на обхід...

Оксана повільно повернула до неї обличчя. Погляд дівчини був настільки холодним і сталевим, що медсестра мимовільно осіклася й відступила на крок.

— Андрій Вадимович зараз зайнятий вихованням нового «генія» хірургії, — чітко, карбуючи кожне слово, мовила Оксана. Голос її звучав рівно, без жодної тремтіння. — А пацієнти чекати не повинні. Я проводжу ранковий обхід відділення. Сама.

— Але без завідувача... — спробував вставити слово Петренко.

— Якщо комусь щось не подобається — двері операційної відкриті, ідіть і пожалійтеся Острозькому, — відрізала вона.

Вона взяла карти під пахву, випростала спину так, ніби на ній був не білий халат, а королівська мантія, і крокувала до виходу.

Вона не бігатиме за ним. Вона не виправдовуватиметься. І вона не віддасть йому це відділення.

«Шах і мат, Андрію Вадимовичу. Подивимося, як ти заспіваєш, коли вийдеш із залу», — подумала Оксана і з гучним тріском зачинила за собою двері ординаторської.