«Коли місто спить»

«Боже... — промайнуло в голові Оксани, коли вона на ходу застібала блискавку куртки й перестрибувала через сходинки під'їзду. — Що я роблю?! Я лечу до цього чоловіка посеред ночі, навіть не висушивши волосся!»

Вологі пасма звисали по всій довжині, а в голові панував повний хаос. Здоровий глузд десь повертався зі словами: «Оксано, ти ж хірург, де твоя стриманість? Ти ж планувала спокійний вечір із маскою для обличчя та серіалом!» Але варто було їй уявити Андрія — його втомлений, але такий владний голос у слухавці, його потемнілий від напруги погляд, — як усі аргументи та дівочий захист просто розсипалися.

«Та байдуже... — усміхнулася вона сама до себе, вибігаючи на вулицю. — Я ж так за ним скучила».

Андрій сидів у салоні автомобіля, не зводячи очей із важких під'їзних дверей. Двигун стиха муркотів, у повітрі плавав затишний, гіркуватий аромат свіжозвареної кави, а серце калатало так, ніби він знову готувався до найвідповідальнішої у своєму житті операції.

Клацання замка. Двері прочинилися — і в прохолодне нічне повітря вислизнула вона.

Андрій затамував подих, спостерігаючи, як Оксана швидким, майже підлітковим кроком прямує до його авто. На ній був простий, об'ємний спортивний костюм м'якого пастельного відтінку, який робив її силует неймовірно тендітним і домашнім. Жодних суворих медичних халатів, жодної зібраності інтерна — перед ним була дівчина, яка так поспішала на зустріч, що навіть не замислювалася про свій вигляд.

І саме ця непідробна природність збивала його з пантелику. У такому домашньому, затишному образі вона подобалася йому ще більше.

Вона рвучко відчинила пасажирські двері, впустивши в салон хвилю прохолодного вуличного повітря, змішаного із солодким ароматом ванільного шампуню.

— Ти божевільний, Острозький... — видихнула Оксана, застрибуючи на сидіння та намагаючись заховати ніякову усмішку.

Андрій не відповів одразу. Він повернувся до неї всім тулубом, окинувши дівчину повільним, палаючим поглядом. Його увага зачепилася за мокрі, злегка закручені пасма волосся, які розсипалися по плечах і залишали вологі крапельки на комірі куртки. Ця маленька, хаотична деталь додавала її тендітному образу такого відвертого, привабливого й сексуального шарму, що в чоловіка на мить перехопило подих.

— Можливо, — його голос пролунав глибоко, трохи глухо від прихованого трепету.

Андрій простягнув руку й ніжно, пучками пальців, відвів вологе пасмо від її щоки, заправляючи його за вушко. Його великий палець затримався на її вилиці, відчуваючи, як шкіра дівчини миттєво спалахує від його дотику.

— Але якщо це божевілля через тебе — то я не хочу одужувати, Ксюнь.

Вона завмирала під його поглядом, відчуваючи, як по тілу пробігає табун мурах, а весь нічний переляк і втома розчиняються в теплі його машини...

Він потягнувся до неї повільно, даючи дівчині можливість відсторонитися, якщо вона цього захоче. Але Оксана лише заплющила очі, подаючись назустріч.

Його поцілунок був саме таким, яким був сам Андрій Острозький: глибоким, стриманим, сповненим контрольованої сили та неймовірної, майже невагомої ніжності. Без палкої поспішності, без тиску — тільки тепле торкання губ, від якого у дівчини солодко завмирало серце. Він немов завіряв її без слів: «Я тут. Ти в безпеці».

Коли Оксана повільно відсторонилася, щоб зробити ковток гарячої кави із паперового стаканчика, її пальці трохи тремтіли. Приємне тепло напою розливалося тілом, але справжній затишок дарувала саме присутність чоловіка поруч.

Насправді вона була безмежно вдячна йому за цей нічний візит. Вчорашня божевільна ніч, виснажлива зміна в лікарні і, найголовніше, важка розмова з батьком... Все це випило з неї всі сили, морально й фізично виснажило. Вона почувалася вижатим лимоном, намагаючись утримати свій внутрішній захист.

Але Андрій Вадимович... він був її особистим заспокоєнням. Своєрідним «антидотом» від усіх тривог.

Цей його раптовий приїзд посеред ночі, ця звичайна чашка її улюбленої кави в його руках були для Оксани чимось значно більшим, ніж просто романтичним жестом. Це було беззаперечним підтвердженням: усе, що сталося між ними, для нього — не просто одна з багатьох епізодів, а вона сама — далеко не «чергове захоплення» суворого завідувача.

«Якби його зараз не було поруч...» — подумала Оксана, крадькома спостерігаючи за його сильними руками на кермі.

Якби він не проламав її захист цим наполегливим дзвінком, вона б зараз пролежала до самого ранку в темній кімнаті. Всю ніч провела б у виснажливому внутрішньому діалозі, роздираючи себе сумнівами, страхами та боротьбою з власними переконаннями. А поруч із ним усі ці важкі думки просто розчинялися, поступаючись місцем спокою та відчуттю, що її нарешті є кому захистити.

Напруга остаточно випарувалася, поступившись місцем легкій, майже невагомій атмосфері. Вони сиділи в затишному салоні й балакали про все на світі, наче підлітки, які втекли з останнього уроку.

Оксана, сміючись до сліз, переповідала кумедні деталі чергування й чергову пригоду Аліни з Вадимом, від якої все відділення ходило ходором. Андрій, зазвичай суворий і стриманий завідувач, зараз щиро й голосно сміявся, відкинувшись на підголівник. Його обличчя розгладилося, а в темних очах танцювали теплі, бісикуваті вогники.