Проти правил і логіки»

Сімнадцята година... Дев'ятнадцята...

Час не просто йшов — він тягнувся, наче густий, липкий сироп. Андрій ходив кімнатою з кутка в куток, міряючи кроками паркет, ніби загнаний у клітку хижак. Телефон у руці здавався важким, майже розпеченим. Погляд кожні кілька хвилин звично й гіпнотично повертався до тьмяного екрана: ані сповіщення, ані короткого «все добре». Нічого.

«Блін! Як же я хочу просто сісти в авто й поїхати за нею!» — зціпивши зуби, проносилося в його голові.

Руки самі тягнулися до ключів від машини, що лежали на комоді. У голові вже малювався маршрут, думки підказували тисячу «виправдань»: привезти їй вечерю, просто випадково опинитися в її районі, вигадати термінове робоче питання... Але він різко зупинявся.

Ні. Він же обіцяв. Вона чітко й м'яко попросила цей вечір на самоті — їй потрібен був час, щоб видихнути, перетравити все, що між ними сталося, й зібратися з думками. І він, як дорослий, розважливий чоловік, мусив поважати її кордони, а не вриватися в її простір ураганом власних почуттів.

Усередині вирувала справжня буря з суперечностей. З одного боку, логіка й професійна витримка, якими він так пишався в операційній, підказували: «Заспокойся, не будь нав'язливим тираном, дай дівчині спокій». Але з іншого — дика, первісна тривога й власницький інстинкт волали на сполох. А що, як вона розчарувалася? Що, як лякається цієї швидкості? Що, як вирішила, що все це було помилкою?

Ця невідомість роз'їдала зсередини гірше за будь-який яд. Андрій заплющував очі й знову бачив її погляд, чув її сміх, і від цього бажанні бути поруч ставало майже фізично боляче. Він зціпив кулаки, впиваючись нігтями в долоні, і стримався. Наступав на горло власним бажанням, силою змушував себе залишитися на місці й перекупив свою запеклу настійливість.

Внутрішній діалог і нервове крокування кімнатою раптово перервав гучний дзвінок телефону. На екрані висвітлилося: «Бабуся Марія».

Андрій важко видихнув, провів долонею по обличчю, збираючись із думками, і натиснув відповідь.

— Слухаю, бабуню, — постарався промовити якомога спокійнішим, діловим голосом.

— Привіт, мій хороший! — пролунав у динаміку бадьорий, енергійний голос, у якому одразу відчувалися нотки хитрого азарту. — Я вирішила набрати тебе зараз, щоб поговорити наодинці. Я ж так розумію, коли  телефонувла уранці, у машині ти був не сам? Не замучив ще дівчину своїми занудними хірургічними інструкціями? — пожартувала вона, щиро засміявшись.

— Бабусь... — Андрій мимоволі усміхнувся, хоча щоки знову потеплішали.

— Що «бабусь»? Я все чую і все бачу! Я взагалі-то телефоную нагадати про сімейний обід завтра. І, до речі, не забудь вдягнути пристойну сорочку, бо в нас будуть мої бізнес-партнери. Кажуть, дуже хотіли б із тобою про щось поговорити. Але це так, між іншим. Головне — я така рада, що в тебе нарешті з'явилася нормальна дівчина! А не якась чергова довгонога грошовикачувачка з губами на пів обличчя. Ти там, дивись, не затягуй із цим усім, бо вкрадуть таку красуню! А мені, між іншим, уже не терпиться правнуків няньчити!

— Бабусь, ну не так швидко, будь ласка! — Андрій стомлено притулився лобом до прохолодного віконного скла. — Ми тільки-но почали нормально спілкуватися...

— Та й тобі, пробач, не шістнадцять! — фиркнула бабуся без жодного жалю. — Тридцять три — поважний вік, а ти все якимись дурницями переймаєшся і «повільно спілкуєшся»! Чи ти хочеш, щоб коли твій син піде до першого класу, усі батьки на лінійці думали, що це дідусь дитину до школи привів?

— Підтримала, нічого не скажеш... — важко видихнув Андрій, потерши скроню.

— Так, стоп. Щось ти надто сумний і не веселий, — миттєво підхопила вона, змінивши тон на уважніший. — Що сталося?

— Та... не можу до Оксани додзвонитися. Не відповідає весь вечір.

— Ого-о-о... — протягнула бабуся з явною урочистістю в голосі. — Правий Олег, ой як правий! Ти таки вляпався по самі вуха. Закохався, як хлопчисько!

— Чекай, а коли це ви вже встигли все обговорити?! — здивовано підняв брови Андрій. — Ви що, вже зібрання родини через мене влаштували?

— А коли це Острозькі сиділи й чекали офіційного запрошення? — засміялася вона. — Ми все тримаємо під контролем! Так, Андрійку, досить псувати собі нерви й сидіти на місці. «Додзвонитися він не може», бачте... Дій! Давай, покажи, що ти мій онук.

Бабуся хитро посміхнулася в слухавку і, не чекаючи його відповіді, першою завершила дзвінок.

Після розмови з бабусею слова «Дій! Подивишся, коли вкрадуть» крутилися в голові, наче нав'язливий мотив. Андрій опустив телефон, дивлячись на темний екран. Порада бабусі була максимально прямою і по-острозьки безкомпромісною, але здоровий глузд усе ще намагався пручатися: «Вона доросла дівчина, їй потрібен спокій, не будь нав'язливим...»

Двадцять перша година.

Вона досі не відписує. Жодної цятки активності, жодного короткого «все ОК».

Усередині остаточно увірвався терпець. Внутрішній тривожний дзвіночок хірурга — той самий, який зазвичай за секунду до катастрофи попереджав про раптові ускладнення, кровотечу чи падіння тиску на операційному столі, — зараз не просто дзеленчав, а волав на всю потужність. Логіка здалася. Якщо бабуся каже діяти, а серце не на місці — треба діяти, бо сидіти й далі чекати мовчки ставало просто нестерпно.