«Анатомія почуттів»

Покинувши парковку біля клініки, Андрій вивернув кермо і виїхав на порожній проспект. Ранкове місто тільки-но починало прокидатися. Перші сонячні промені пробивалися крізь легкий туман, відбиваючись у скляних фасадах кав’ярень та на мокрому після нічного поливу асфальті. Зазвичай Андрій любив цей час — тиша, спокій, місто належить тільки тобі. Але сьогодні навіть ця ранкова естетика не радувала.

План на цей день був гранично простим, прагматичним і майже ідеальним: дістатися ліжка і нарешті виспатися. Тиждень видався пекельним, а наступний обіцяв бути ще важчим — робочий календар буквально тріщав від планових складних операцій.

До того ж увечері телефонував Володимир Вікторович — головний лікар і за сумісництвом батько Оксани. Настійливо просив зайти в понеділок зранку. Острозький і без гадалок знав, про що піде мова: Красовський-старший знову спробує викрутити йому руки й попросить «ненав'язливо переконати» Оксану, що хірургія — це надто важко для тендітної дівчини, і що їй місце в затишній, безпечній косметології.

«Яке ж глупство...» — роздратовано думав Андрій, зупиняючись на червоне світло.

Оксана була блискучим, уважним хірургом із філігранною технікою. Вона мала той рідкісний внутрішній стержень, який робив із звичайного лікаря справжнього віртуоза. А після цієї божевільної, палаючої ночі, коли він пізнав її справжню — ніжну, щиру, але водночас бунтівну та пристрасну, — він тим паче не збирався зраджувати її мрії.

Щойно авто рушило далі, у грудях солодко стиснулося. Він уже сумував. До бісиків, до фізичного болю в суглобах. Він же звик, що майже увесь час вона крутиться десь поруч: на операціях, у коридорах, в ординаторській... Та й більшість чергувань у них дивовижним чином збігалися. І лише зараз Андрій остаточно усвідомив і зізнався сам собі: це давно вже не була просто «робоча прихильність» чи симпатія. Він свідомо й хитро підлаштовував ці графіки, вишукував кожну можливість, бо банально хотів, щоб вона завжди була поруч.

І треба ж було так промахнутися з цією клятою суботою!

«От дурень...» — подумки вилаяв себе хірург, міцніше стискаючи кермо. Він же сам спланував цей вихідний, збираючись разом із братами їхати до бабусі Марії. Хіба ж він міг тодi знати, що між ними з Оксаною все так закрутиться і що один день без неї перетвориться на справжні тортури?

Вона пішла лише кілька годин тому, а йому здавалося, ніби з її відходом із його світу викачали все повітря.

Вдома план «просто заснути» зазнав остаточного й нищівного краху.

Андрій лежав у власному ліжку — у тому самому, де ще зовсім нещодавно божеволів від пристрасті, займаючись коханням зі своєю Оксаною. Подушки досі берегли ледве помітний, паморочливий аромат її парфумів із нотками солодкого ванільного чаю та стиглої персикової кісточки. Він заплющував очі й знову відчував шовк її шкіри під своїми пальцями, чув її тихо переривчасте дихання...

Ну і як, біс забирай, тут заснути?!

Він уперто схопив телефон і написав їй першим. Коли на екрані спалахнула її коротка, трохи сором'язлива відповідь, дорослий, поважний завідувач відділення мимоволі усміхнувся, як закоханий п'ятнадцятирічний підліток. Проте час минав, а сон так і не приходив. У голові вирував цілий калейдоскоп думок.

Він навіть зловив себе на божевільній ідеї — рвонути в клініку на чергування. Але, зателефонувавши в приймальне, дізнався, що у відділенні панує абсолютна тиша. З'явитися туди в свій офіційний вихідний посеред ночі було б вищою мірою дивацтвом. Колеги подумають, що завідувач остаточно зійшов з глузду через перевтому.

Відправив їй ще кілька повідомлень. У відповідь — мовчання. Дівчина явно потребувала відпочинку.

Аби хоч якось відволіктися від божевільних думок і не нарізати кола кімнатою, Андрій вирішив набрати братів. Він натиснув іконку групового відеовиклику. За кілька секунд екрани спалахнули: Олег з'явився у кадрі в спортивній майці, явно після тренування, а Сергій — із чашкою кави та розпатланим волоссям.

— Ого! Хто це до нас завітав? — одразу вишкірився Сергій, примружившись. — Сам Андрій Вадимович! Ти взагалі в курсі, який сьогодні день? Субота! Ти мав би вже хропти на два боки після своєї операційної.

— Здоров, брате, — хмикнув Олег, уважно вдивляючись у зображення. — Щось у тебе вигляд... гм, дивний. Тобі або терміново треба в відпустку, або ти виграв у лотерею і приховуєш від нас мільйон. Чому сидиш із таким виглядом, ніби тебе піймали на гарячому?

— Дуже смішно, — буркнув Андрій, відкинувшись на узголів'я ліжка. — Просто не можу заснути.

— Не можеш заснути? — Сергій аж кавою поперхнувся і трохи наблизив обличчя до камери. — Хлопці, тримайте мене! Залізний Острозький, який може спати стоячи після чергувань, не може заснути у власному м'якому ліжечку? Так, стоп. Олег, ти бачиш це? У нього подушка поруч зім'ята!

— Сергію, стули пельку, — сухо мовив Андрій, але його вуха зрадницьки почеревленіли.

— Е-ні-ні, друже, від нас ти так просто не відкрутишся! — підхопив Олег з азартом у очах. — Куди ти зник учора ввечері? Ми ж збиралися переглянути футбол! Ти скинув дзвінок і написав «зайнятий». Чим ти був таким зайнятим, а? Чи, точніше... ким? Блондинка ж лишилася в клубі.

— Ви вигадуєте дурниці, — спробував з'їхати Андрій, але брати надто добре його знали.