"Черговий день у клініці"

Зайшовши до клініки, Оксана понад усе прагнула з головою пірнути в роботу — розчинитися в медичних картках, крапельницях, нескінченних дорученнях. Тільки б заглушити цей божевільний потік думок!

Але, як на зло, субота видалася аномально спокійною. Жодних термінових викликів, жодної екстреної госпіталізації. Будівля клініки ніби заснула, залишаючи Ксенію сам на сам із її власною внутрішньою бурею.

Зробивши ранковий обхід, дівчина вкотре мусила м’яко відмахнутися від завуальованих залицянь пацієнта з сорокової палати. — Ви краще залиште цей запал для завідувача, — натякнула вона, намагаючись тримати професійну дистанцію. — Після огляду Андрія Вадимовича в понеділок вас, швидше за все, уже випишуть.

— Ех, Оксано Володимирівно, ваші ліки гарні, але ваша чарівна посмішка лікує куди швидше, — усміхнувся той у відповідь. — Пам'ятайте, ви все ще винні мені каву за ту скасовану процедуру!

- «Каву винна, але попереджаю: у нас у відділенні є справжній кавоман — Андрій Вадимович, він точно не дасть вам сумувати». Оксана невимушено захитала головою і попрямувала далі коридором.

Зайшовши в ординаторську, вона безсило опустилася на стілець і намагалася змусити себе працювати. Розклала перед собою історії хвороб, відкрила першу папку... але все в цій кімнаті до крику, до трепету нагадувало про нього. Про її Андрія.

Оксані навіть страшно було вимовити це подумки — «її». Це слово пекло губи своєю солодкою, забороненою правдою.

У голові безжально, калейдоскопічними спалахами прокручувалися кадри їхньої жагучої ночі. Його гарячі долоні на її талії, хрипкий подих біля вуха, нестримні, владні поцілунки... Тіло миттєво відгукувалося на спогади: низ живота зрадницьки нив солодким тонусом, вимагаючи не уявного, а реального продовження цієї божевільної пристрасті.

Вона важко дихала, заплющивши очі. Уся її самодисципліна та бажання побути ввечері на самоті танули прямо зараз. Оксана схопила свій телефон, уже готова здатися й написати йому: «Забери мене після чергування. Я скучила...»

Але не встигла вона розблокувати екран, як апарат тихо вібрував у долоні. На дисплеї спалахнуло сповіщення від нього:

«Як твоє чергування? Допомога не потрібна? Маю раптове бажання попрацювати у свій вихідний...) Ну, або якщо чесно — я вже за тобою божевільно скучив.»

Ніжна, неконтрольована посмішка миттєво освітила її обличчя, а серце зробило перекид десь під ребрами. Страх остаточно поступився місцем теплу. Вона швидко застукала пальцями по екрану, відправляючи відповідь, поки пальці тремтіли від емоцій:

«Усе гаразд, я впораюся. Відпочивайте, Андрію Вадимовичу. Цьом 😉»

Не встигла вона відкласти телефон, як ординаторську прорізав різкий, вимогливий дзвінок. На екрані висвітлилося ім'я подруги.

— Чорт, Оксано, де ти пропала?! — замість привітання випалила Аліна прямо у слухавку. — Я від вчорашнього вечора не можу до тебе додзвонитися! Я вже всі молитовники перечитала, ще й той Вано...

— Не хвилюйся, Алю, — усміхнулася Оксана, намагаючись згладити паніку подруги. — Я за чашкою кави тобі все детально розповім. Я якраз закінчила зміну, можемо зустрітися.

— Ксюнь, соррі, але мені зараз взагалі не до кави, — у голосі Аліни виразно почулися тривожні, тремтячі нотки. — Мені терміново потрібна твоя допомога.

Оксана миттєво зібралася, її лікарський інстинкт спрацював швидше за емоції: — Що трапилося? — обережно, але зібрано спитала вона.

— Ми з Вадимом... трохи в ДТП потрапили, — видихнула Аліна. — Одразу кажу: нічого катастрофічного, розібралися на місці, все обійшлося адміністративним протоколом. Але Вадим руку зачепив, там рана... Без швів точно не обійдеться. Ми зараз заїдемо до тебе, не хочу викликати швидку й тягатися по приймальних покоях. Затримаєшся на роботі ще трішки?

— Звичайно, ти ще питаєш! — без вагань відповіла Оксана й не втримавшись пожартувала — Я вже готова зціляти твого коханого.

Близько сорока хвилин минули в очікуванні, аж поки на порозі її відділення не з'явилася схвильована Аліна під руку з Вадимом. Поглянувши на пошкодження, Оксана зрозуміла, що подруга сильно применшила масштаби: рана була глибокою та розваленою.

— Ого... Одним швом ми тут точно не обійдемося, — діловито мовила Оксана, надягаючи стерильні рукавички.

Вона працювала вправно, впевнено та максимально точно: зробила місцеву анестезію, обробила краї та акуратно, стібок за стібком, почала стягувати краї тканини.

— От і все, будеш як новенький — ніхто й не помітить, — мовила вона, накладаючи фінальну пов’язку. — Пишу ще на тиждень курс антибіотиків, а через сім днів покажешся — знімемо шви.

За цією процедурою та заповненням журналу Оксана й не помітила, як стрілки годинника перевалили за десяту вечора. Втомлена, але задоволена, вона кинула телефон у сумку й разом із друзями попрямувала до виходу з клініки.

— Ксю, ти ж без машини? — запитала Аліна, виходячи на прохолодне нічне повітря. — Навіть не заперечуй, ми веземо тебе додому. А по дорозі я чекаю абсолютно всіх подробиць за вчорашній вечір! Судячи з того, як ти пропала з усіх радарів, той Вано виявився не таким уже й поганим хлопцем?

Оксана фиркнула й хитала головою, сідаючи на заднє сидіння: — Та ні, він козел, — рішуче відрізала вона, а потім зробила паузу й тихо додала: — Я була в Андрія.