«Сімейний шантаж»

Ранкове місто зустріло їх дивовижною, майже прозорою тишею. Це була субота — той особливий день, коли вулиці ще спали, сповиті м’яким півтоном світанку, а заклопотаний міський гамір ще не встиг отруїти повітря. І ця сама тиша — глибока, натягнута, як тонка струна — панувала у салоні автомобіля.

Вони їхали мовчки. Скло відсікало їх від зовнішнього світу, створюючи ілюзію, ніби у цьому всесвіті існує тільки їхнє авто, що мчало порожніми вулицями. Кожному з них потрібна була ця пауза, щоб осягнути, переварити й вкласти в голові все, що відбулося між ними з божевільною, калейдоскопічною швидкістю.

Андрій упевнено тримав кермо однією рукою, але щоразу, коли авто зупинялося на червоне світло світлофора, він обертався. На його губах грала загадкова, владна і водночас неймовірно ніжна усмішка. Він просто обожнював спостерігати за Ксенією у ці хвилини. Обожнював те, як від кожного його погляду її щоки спалахували трепетним рожевим рум'янцем, як судомно здригалися довгі вій, а дівчина гарячково намагалася сховати очі, розглядаючи вимиті дощем тротуари.

«Боже, дівчинко... якби ти тільки знала, що я хочу просто зараз із тобою зробити...» — згарячу й жагуче проносилося в його думках кожного разу, коли він бачив, як її тендітні пальці розгублено стискають ремінь безпеки.

А Оксана в цей час вела жорстоку війну із власним розумом. Вона дивилася на силуети дерев, що пролітали за вікном, і кожної секунди хотіла боляче ущипнути себе за руку. Це не міг бути сон. Сам Андрій Вадимович — той самий чоловік, про якого вона таємно, безнадійно мріяла останні пів року, чий суворий погляд змушував завмирати пів клініки — ще кілька хвилин тому міцно обіймав її, цілував її губи та пристрасно запевняв, що вона для нього — не просто черговий епізод.

Але разом із цим солодким, паморочливим туманом у її душу вкрадався крижаний страх. Емоцій за останній час випало стільки, що серце калатало десь у горлі, а думки плуталися.

Що робити далі?

Піти з клініки, залишити все й ризикнути — заради стосунків з Андрієм? Але де гарантія, що це не його чергова розвага, не чергова спалена ним пристрасть? Залишити все як є й зустрічатися таємно, ховаючи погляди в коридорах? Та ні, це якась дитяча ілюзія. Залаштункові плітки серед колег розлітаються швидше за світло — це випливе набагато швидше, ніж її татко дійде до власного кабінету. Забути про цю ніч? Удати, що між ними нічого не було? Але як... як забути, коли він абсолютно, беззаперечно має рацію — він їй не байдужий. Він розбудив у ній те, що вона вже ніколи не зможе приборкати.

Густу, електричну тишу в салоні раптово розірвав дзвінок. На екрані мультимедійної системи спалахнуло ім'я: «Бабуся Марія».

Андрій, не знімаючи рук з керма, натиснув кнопку відповіді прямо на панелі, і салон миттєво заповнив гучний, бадьорий і дивовижно дзвінкий голос:

— Доброго ранку, мій хороший! Сподіваюся, я тебе не розбудила? Чим ти там таким важливим зайнятий у суботу о восьмій ранку?

— Ні, бабунь, не розбудила, я вже за кермом, — відповів Андрій.

Ксенія аж подих затамувала і кліпнула від подиву. Голос Андрія Вадимовича — того самого суворого, непохитного шефа, перед яким тремтіли інтерни — вмить змінився. Він звучав неймовірно тепло, ніжно й м'яко. Ксенія раптом зрозуміла, що між цим чоловіком і його бабусею існує якийсь особливий, дуже глибокий та зворушливий зв'язок.

— Це добре, що не розбудила, — продовжувала бабуся Марія, і в її голосі прорізалися іронічні нотки. — А тепер поясни мені, мій золотий: чому це я від твого братика-ловеласа дізнаюся, що в тебе з'явилася дівчина? Я що, повинна новини про власного онука з преси дізнаватися чи через плітки того марнотрата?

Андрій від несподіванки просто застиг. Його пальці міцніше стиснули кермо, а щоки — Ксенія могла б заприсягтися! — ледь помітно почервоніли. Він зніяковів, як школяр, і гарячково ковтнув повітря, не знаючи, що відповісти.

— Бабусю, це... це трохи не так, як тобі розповіли... — вичавив він із себе, кидаючи на Ксенію панічний погляд.

— Ой, тільки не треба мені тут розказувати казочки про «це просто колега»! — перебила його бабуся, задорно засміявшись. — Поки ти там проковтнув свій язик і шукаєш відмовки, слухай сюди: я чекаю вас обох завтра на обід. І жодних заперечень! Якщо не приїдете — я сама до тебе приїду з інспекцією, а ти знаєш, що мої пиріжки з печінкою не вибачають прогулів. Дівчину не залякай по дорозі, недолугий! Чекаю о першій. Цьомаю!

Дзвінок вимкнувся, і в машині знову запалала тиша. Але тепер вона вже не була напруженою — вона вибухала від невидимого сміху.

Андрій сидів червоний, як рак, і вперто дивився на дорогу, а Ксенія, не втримавшись, тихенько писнула в кулак, намагаючись придушити щирий сміх від цієї картини.

Після того як виклик скинувся, у салоні на секунду зависла німа тиша. Андрій повільно перевів погляд від екрана мультимедійної системи на Ксенію, а потім важко зітхнув і нестримно засміявся, хитаючи головою.

— Бачила? Оце називається сімейний шантаж вищого ґатунку, — промовив він, проводивши долонею по обличчю. — Ну тепер ти розумієш, що мені капець? Якщо я завтра з'явлюся на цей обід без тебе, вона не просто позбавить мене спадщини — вона мене особисто викреслить із генеалогічного дерева!

Тим часом автомобіль плавно завернув за ріг і зупинився біля знайомої скляної будівлі клініки. Ранкове сонце відбивалося у високих вікнах, але в салоні все ще панував їхній власний, затишний мікросвіт.