Андрій

Відчувши, як ніжні, майже безвагомі дівочі пальці торкаються його обличчя, а гарячі, сором'язливі губи трепетно припадають до долоні, Андрій затамував подих. Його загартоване сотнями складних операцій тіло миттєво натягнулося, наче струна. Він змусив себе лежати непорушно, заплющивши очі й вдаючи, ніби досі спить, хоча серце в грудях шаленіло, мов оскаженіле.

«Боже, як? Як я, бісовий професіонал, цілих пів року не помічав цієї дівчини поруч?» — вирувало в його голові.

За цим суворим, застібнутим на всі ґудзики білим халатом ховалася не лише надзвичайна заповзятливість та винятковий розум майбутнього дитячого хірурга. Без нього вона виявилася справжнім дарунком долі. Дівчиною з чистим, гарячим серцем, яке вчора ввечері билося прямо під його долонями.

У ці хвилини, слухаючи її тихе, прискорене дихання і відчуваючи шкірою її заворожений, сором’язливий погляд, Андрій раптово усвідомив головну істину свого життя. Усі ці роки він не був переконаним холостяком. Він боявся не шлюбу, не відповідальності чи втрати удаваної свободи. Він просто боявся побудувати життя не з тією.

Але Оксана... Вона змінила все. Ці зелені очі, що спалахували від кожного його суворого зауваження в ординаторській і згасали від збентеження, остаточно позбавили його залізного самоконтролю. Вона була єдиною, з ким він раптом захотів прокидатися щоранку.

І біс із ним, що її батько — власник тієї самої приватної клініки, де Андрій завідував відділенням! Острозький поважав її вже бодай за те, з якою принциповістю та гідністю Оксана приховувала свій статус від колег. Вона не вимагала привілеїв, не ховалася за спину впливового тата, а працювала нарівні з усіма, ночами зубрячи медичні фоліанти, бо мріяла рятувати дитячі життя.

Поруч із нею йому більше не треба було вдягати броню «геніального й недоступного Острозького». Вона бачила його будь-яким: злим, вимогливим, виснаженим після десятигодинної операції, владним... а вчора ввечері — абсолютно несамовитим від пристрасті.

«Чорт, Острозький, ну ти й дикун... — самокритично лайнувся він у думках, згадуючи їхній безумний порив на підлозі. — Треба було притримати свій бісовий темперамент для першого разу. Вона ж така тендітна... Моя маленька дівчинка. Я ж просто злякав її своєю пристрасю».

Незважаючи на ранковий вибух гормонів та нестримне, важке бажання, яке спалахнуло в тілі від її обережних пестощів, Андрій непорушно лежав далі, зчепивши зуби. Він вирішив дати їй час. Нехай відновиться, прийде до тями, звикне до нього нового... А вже потім він покаже своїй непокірній медсестрі, якими повільними, глибокими й божевільними можуть бути справжні пестощі.

Проте солодкий спокій тривав недовго. Андрій відчув, як Оксана здригнулася й почала надто часто поглядати на екран свого смартфона. Він пам'ятав про її денну зміну, але до початку чергування залишалося ще щонайменше три години!

І тут дівчина обережно, з тихою грацією втечі, підхопила з підлоги свій розкиданий одяг, затамувала подих і на навшпиньках рушила до ванної.

«О ні, крихітко, — з бісівською, важкою посмішкою подумав Андрій, навіть не поворухнувши віями. — Ти знову збираєшся втекти й вдавати, що між нами нічого не було?»

Хірург ледь стримав тихий смішок у подушку, заплющуючи очі ще міцніше. Вона могла скільки завгодно вмиватися, гарячково вдягатися й тихо, мов мишка, крастися до передпокою. Вона могла вигадувати мільйон причин, чому їм не варто бути разом. Але Оксана не врахувала однієї маленької технічної деталі: броньовані двері його пентхауса замкнені на електронний кодовий замок, код від якого знав тільки господар.

«Тікай-тікай, маленька... Набирайся сміливості. Але далі мого порога ти все одно не підеш», — подумки розреготався Острозький, терпляче чекаючи на момент, коли в передпокої пролунає перше спантеличене й безпорадне клацання дверної ручки.