ІІ розділ

Андрій краєм ока поглядав на Олену, яка сиділа поруч у машині, мовчки дивлячись у вікно. Дорога була тихою, і лише ритмічний рух автомобіля додавав спокійного фону. Через кілька хвилин він помітив, як її плечі трохи розслабилися, голова ледь нахилилася, а погляд став розфокусованим. Втома взяла своє. Коли автомобіль плавно обігнув поворот, Олена остаточно піддалася сну. Її голова легенько схилилася до боку, темне волосся м'яко впало на плече.

Андрій на мить затримав погляд на її обличчі. У спокої вона здавалася ще ніжнішою, без звичної зосередженості, без поспіху, без напруження, яке зазвичай панує в операційній. Світло від ліхтарів пробігало по її рисах — тонкий носик, трохи розслаблені губи, довгі вії, що ледь тремтіли у сні. Вона виглядала втомленою, але водночас такою довірливою у цьому моменті. Андрій коротко видихнув, перемкнув погляд на дорогу і трохи плавніше натиснув на педаль газу. Вперше за довгий час він відчув щось незвичне — легке, але тепле бажання затримати цей момент трохи довше. Він якийсь час сидів мовчки, не поспішаючи порушувати цю тишу. Було щось особливе в цій миті — її розслаблене обличчя після важкого дня, тиха ніч за вікном, легкий запах її парфумів у салоні машини.

Андрій вагався. Йому не хотілося її будити, але він знав, що треба. Нарешті, трохи нахилившись до неї, він низьким, спокійним голосом сказав:

— Олено Володимирівно… Ми на місці.

Дівчина повільно розплющила очі, сфокусувала погляд і кілька секунд мовчки намагалася усвідомити, де вона.

— Вибачте, я… заснула, — промовила вона тихо, трохи збентежено.

Андрій лише коротко кивнув, не коментуючи.

— Ви добре поспали, — сказав він. — Але тепер час іти всередину.

Олена зітхнула і, все ще трохи сонна, потягнулася до ременя безпеки. Він не зводив з неї погляду, поки вона виходила з авто.

Андрій мовчки дивився, як Олена заходила у свою квартиру. Її силует на мить зник за дверима, і він залишився сам у тихій машині ловлячи останні нотки її парфуму.

Зітхнувши, він запустив двигун і неквапом вирушив додому. Але цього разу дорога здавалася довшою, ніж зазвичай. Він думав про неї. Про те, як раніше бачив її лише як частину команди, як колегу, з якою працював пліч-о-пліч в операційній. Її чіткі, професійні рухи, швидкі рішення, холоднокровність у критичних ситуаціях — він цінував це, але ніколи не замислювався, що за цією стриманістю ховається щось більше. А сьогодні він вперше побачив Олену іншою. Втомленою, але справжньою. З ніжними зеленими очима, в яких ще залишалося трохи сну, з тихою усмішкою, коли вона вдячно приймала його допомогу.

Як так сталося, що я ніколи не дивився на неї по-іншому? — думав він, пальцями легко постукуючи по керму.

Він – успішний лікар-хірург, молодий, красивий, харизматичний, багатий, завжди був оточений вродливими жінками — впевненими, чарівними, успішними, модельної зовнішності. Але жодна з них не зачіпала його по-справжньому, міг проводити час у компанії, міг підтримувати ввічливі розмови, але всередині залишався байдужим. І не планував нічого більше, ніж відпочинок на одну ніч.

А от Олена, сьогодні вона була для нього іншою. Її краса не кричала, не вимагала уваги. Вона була спокійною, але абсолютно справжньою. І саме це зачіпало його більше, ніж він міг пояснити. Це не була гра, не були швидкоплинні симпатії. Вперше він відчув, що хоче зрозуміти людину поруч, а не просто знати її поверхнево.

Тьху, що за дурня – подумав Острозький, я ніколи не думав про жінку довше трьох хвилин. Злився сам на себе і відкидав думки про Олену.

Ніч була неспокійною. Андрій лежав у темряві, вдивляючись у стелю, а думки плуталися у його голові. Йому було звично вирушати в нічний клуб, змінювати обстановку, не думати ні про що, заглиблюючись у черговий короткий роман з кимось красивим, але неважливим. І він навіть збирався подзвонити черговій красуні та гарно розважитись, але щось зупиняло.

Цієї ночі все було інакше. Олена не виходила з його думок. Її погляд, її тихий голос, її запах — легкий, невловимий, але такий, що тепер запам'ятався назавжди. Він навіть зловив себе на тому, що його пальці все ще пам’ятають теплоту її зап'ястя, коли він перевіряв її пульс. Врешті-решт, виснажений власними думками, він заснув.

А вранці — щось незбагненне. Андрій Вадимович, успішний, пунктуальний, завжди зібраний лікар-хірург… проспав.

Різко сів у ліжку, поглянув на годинник і відчув, як у ньому прокинувся внутрішній протест: «Цього не могло статися зі мною.» Але сталося.