Анамнез однієї авантюри

Опис: бабуся Марія мріє одружити трьох своїх найстарших онуків: Андрія, Сергія та Олега. Андрій - лікар-хірург, Сергій - адвокат, а Олег має рієлторське агенство. Всі троє харизматичні, вродливі, впевнені в собі, але постійно зайняті кар’єрою і не заводять серйозних стосунків і навіть не мають наміру створювати сім’ю. Бабуся впевнена, що вони не зможуть знайти собі гідних дружин і тому вирішила взятися за справу сама.

З щоденника пані Марії Острозької

Марія сиділа на березі річки неподалік свого красивого заміського будинку і думала. Колись вона була такою, як і ця бурхлива річка, що біжить вперед, вдаряється об береги, долає перешкоди….Коли тобі за вісімдесять, то мимоволі ти озираєшся назад, щоб проаналізувати своє життя, давні перемоги і поразки, або ще краще подумати про те «що якби я колись…», та це було не про неї. Марія сильна жінка і немає часу на це «що якщо б…», чи «що якби…». Вона завжди дивилася вперед і ніколи не оглядалася. Ціле своє життя вона провела далеко від Батьківщини. Америка стала її новим домом, там вона зустріла своє кохання, створила сім’ю, виховувала дітей і дивилася як ростуть онуки.

Вона надзвичайно багата жінка і йдеться не тільки про фінанси, маєтки. ЇЇ найбільшим багатством є родина, яка завжди була і є для Марії найважливішим досягненням. Має трьох дітей: двоє донечок і сина, які чудово одружені та щасливі в шлюбі. Проте троє онуків: Андрій, Сергій та Олег страшенні ловеласи, добре влаштовані в житті, мають гарну кар’єру і вона пишається їхніми успіхами, але, на жаль, все роблять по своєму і навіть не мають наміру одружуватися, а вже є в поважному віці. Тому Марія вирішила самостійно знайти їм дівчат, вже придивилася до трьох прекрасних панянок з гарних родин, вони пасуватимуть один одному. Гарні будуть з них пари. Ну що ж? поживемо- побачимо. Почнемо з одруження Андрія.

Увага! Всьому медичному персоналу, страшне ДТП на в’їзді в місто, є багато постраждалих. Швидка довозить інших, терміново знайти пана Острозького, на разі, є складна пацієнтка, операція потрібна негайно.

• Олено, ти мене чуєш? Закричала старша медсестра.

Звісно. Я вже біжу.

Олена відсунулася та глянула на жінку, що лежала, вона була непритомною відколи потрапила до їхньої лікарні. Олена працювала тут майже півроку, і бачила різне, проте ще жодного разу так сильно не переймалася, як зараз долею цієї не знайомої їй жінки. От прокляті мотоциклісти, подумала вона. Та голос старшої медсестри привів її до тями. От і де їй шукати цього прекрасного Острозького, якого всі так боготворять, геніальний лікар-хірург, та він дер свого носа вище ніж бачив, дивно, що йому вдається так талановито оперувати з такою короною на голові, з усміхом подумада та побігла в ординаторську.

Здається пан Андрій мав нічне чергування! Влетіла і побачила, як він спить на їх маленькому диванчику, а поруч чашка кави, що мабуть давно охолола. Олена якось його побоювалася, навіть ніколи поглядом не зустрічалася і не дивилася на нього так, як зараз. Він мирно спав, і навіть не підозрював, що вона так пильно його розглядає.

Андрій — чоловік, який привертає увагу своєю вродою та впевненістю. Високий, з поставою справжнього хірурга — пряма спина, чіткі рухи, завжди зібраний. Його міцна статура говорить про витривалість, адже години, проведені в операційній, вимагають неабиякої сили.

Обличчя з різкими, мужніми рисами — виразне підборіддя, правильна форма носа, високі скули. Його темно-каштанове волосся завжди акуратно підстрижене, а легка неголеність надає йому трохи бунтарського шарму.

Але найбільш вражаючі — це його очі, в які Олена навіть боялася глянути, вона операційна медсестра, і тому не раз їй діставалося від цього генія. Блакитні, глибокі, наче здатні проникнути в саму душу. У них — розум, уважність, а іноді й тінь втоми, що з’являється після довгих чергувань. Його погляд — впевнений, майже владний, бездоганний, подумала Олена, але має противний характер. І в цей момент її привели до тями крики в коридорі.

Андрію Вадимовичу, несміливо промовила Олена, вам треба прокинутися.

Та її голос був таким невпевненим, що чоловік й далі мирно спав. Тоді Олена вирішила підійти поближче й торкнулася його руки. Чоловік похапцем підірвався.

— Олено Володимирівно, що ви собі дозволяєте?

— Вибачте. Але в нас жахливе ДТП, потрібно кілька термінових операцій.

— Гаразд. Ходімо. Будете моїм асистентом. І зробіть по дорозі мені кави.

—Класно, тепер я ще й офіціантка, промайнуло в голові Олени.

Операції почалися негайно. Ввесь медичний персонал був задіяний в роботі, рук катастрофічно не вистачало. Олена працювала з Андрієм пліч-о-пліч кілька годин поспіль, і навіть коли їй здавалося, що скоро вона звалиться з ніг, вона дивилася на нього сильного та впевненого, він оперував майстерно, немов диригент, що веде свою оркестрову партію, і старалася не показувати своєї втоми. У нього залізний спокій і точність, відточена роками практики. Його рухи швидкі, але плавні, без зайвої напруги, адже в операційній не може бути місця для сумнівів, а руки, вони Олену приваблювали якось по особливому, рухаються злагоджено, кожен розріз – як мистецький штрих. У найскладніші моменти він зберігає бездоганну витримку, ухвалює рішення швидко, ніби передбачає кожен крок наперед.