Тиша на лінії

Цей день тягнувся з неймовірною, катувальною повільністю. Сергій сидів за своїм масивним робочим столом у кабінеті, але букви в юридичних документах чомусь зливалися в суцільну сіру пляму. Його думки, всупереч будь-якій логіці та багаторічній професійній витримці, раз у раз поверталися до неї. До її розпатланого на вітрі волосся, гарячого подиху і того ніжного, беззахисного погляду, яким вона обдарувала його вранці, коли здавалося, що весь світ належить тільки їм.

Він уперше в житті зловив себе на шаленій думці, що робота, контракти й усі ці складні справи втратили будь-яке значення. Усе, чого він хотів — це швидше закінчити телефонні переговори, сісти в машину і поїхати до неї. Забрати її подалі від усіх інтриг, створити простір, де є тільки вони двоє.

Коли сонце перехилилося за полудень, а на душі було незрозуміле занепокоєння, Сергій не витримав. Він різко відсунув ноутбук, узяв у руки телефон і швидко накидав повідомлення:

«Моя бунтарко, я страшенно за тобою скучив. Як твої справи з проєктом? Коли я можу заїхати за тобою?»

Він натиснув «відправити» й відкинувся на спинку шкіряного крісла, очікуючи на звичну швидку відповідь. Минула хвилина. П'ять. Десять.

Тиша.

Сергій насупився, відчуваючи, як у грудях зашелестіло перше липке зернятко тривоги. Напевно, з головою занурилася в роботу разом із дідусем, намагався заспокоїти себе він, дивлячись на екран. Але час ішов, а жодного сповіщення не з'являлося.

Сонце почало закотитися за горизонт, фарбуючи небо в важкі багряні тони, коли тривога перетворилася на гострий, болючий спазм. Не витримуючи цієї невідомості, він підхопив ключі від машини, вибіг з офісу і, на ходу набираючи її номер, різко вдарив по гальмах на парковці.

Гудки йшли довго, монотонно, розриваючи тишу салону.

— Ну ж бо, Сашо... Візьми слухавку, — хрипко й напружено промовив він у порожнечу, вдивляючись у сутінки за вікном.

Але ніхто не відповів. Дзвінок просто обірвався на довідному гудку.

Сергій стиснув кермо так, що побіліли кістяки пальців, і знову написав, відчуваючи, як всередині все сковує крижаним жахом: «Сашо, що сталося? Чому ти не відповідаєш? Подзвони мені, я починаю хвилюватися».

Повідомлення залишилося сірим — непрочитаним.

Годинник на приладовій панелі авто показував уже дев'яту вечора, потім десяту. Увесь цей час він раз у раз набирав її номер, але у відповідь чув лише холодні гудки.

А після десятої вечора сталося те, чого він боялися найбільше. «Абонент поза зоною досяжності».

Ці слова в слухавці смартфона пролунали як вирок. Сергій різко звернув на узбіччя, заглушив двигун, заплющив очі й притиснувся чолом до холодного пластику керма. Його ретельно вибудуваний світ руйнувався з шаленою швидкістю.

У голові роїлися тисячі божевільних, отруйних запитань. Що він зробив не так? Може Іван знову її образив? Від цієї останньої думки серце пропускало удари, а в крові шалено кипів адреналін.

Нічна тиша за вікном здавалася оглушливою. Ця ніч стала для нього найдовшою і найболючішою в житті. Він просидів у заведеному авто годину за годиною, випалюючи зсередини себе здогадками, прокручуючи в пам'яті кожне слово, кожний рух останніх тижнів. Він був готовий віддати все на світі, лише почути її голос, переконатися, що з нею все гаразд.

Небо на сході лише починало бліднути, фарбуючись у холодні сіро-рожеві відтінки, коли змучений, із червоними від безсонної ночі очима і глибокою тінню втоми на обличчі, Сергій різко рушив із місця.

Він більше не міг чекати й гадати. Його машина стрімко летіла заміською трасою туди, де все почалося — до великих кованих воріт маєтку Ореста Слободяна.