Ранок

Сонячне проміння м'яко пробивалося крізь важкі штори спальні, малюючи на стінах золотисті смуги. У кімнаті панував густий, спокійний аромат свіжої кави та тієї особливої близькості, яка буває лише після ночі, що змінила все життя.

Саша прокинулася від того, що відчула на собі чийсь пильний, немигаючий погляд. Вона розплющила очі й одразу потонула в темній глибині очей Сергія. Він лежав на боці, підперши голову рукою, і дивився на неї з таким виразом ніжності й благоговіння, від якого в грудях знову солодко й болісно стискалося серце. У його погляді не залишилося нічого від колишньої суворості чи адвокатської стриманості — лише абсолютна, беззахисна відданість.

— Доброго ранку, моя маленька бунтарко, — його голос був хрипким після сну, а губи торкнулися її плеча легким, майже невагомим поцілунком.

Саша мрійливо всміхнулася, зариваючись пальцями в його розпатлане темне волосся. Їй здавалося, що весь жах учорашнього дня розтанув у цьому теплі, змитий їхнім спільним божевіллям. Жодних сумнівів більше не існувало. Тільки він. Тільки вони.

— Доброго, Острозький, — промурчала вона, притуляючись ближче до його гарячого тіла.

Вони ще довго лежали в ліжку, переплетені руками й ногами, ніби боялися зруйнувати цей крихкий світ, який створили для себе. Сергій готував їй каву, загортав у плед, коли вона кумедно куталася від прохолодного ранкового повітря, і не зводив з неї захоплених очей. Цей ранок здавався ідеальним початком їхнього справжнього, спільного життя.

Ближче до обіду вони нарешті вилізли з ліжка. Накинувши легкі халати, вони неквапливо поснідали на просторій кухні, перекидаючись жартами й тонучи в поглядах одне одного. Час втратив будь-яке значення, але реальність невідступно нагадувала про себе рутинними обов'язками.

Допивши філіжанку з ароматною кавою, Олександра раптом згадала про свої робочі плани і легенько вдарила себе долонею по чолі: — Ой, Сергію... Я ж зовсім забула! Мені сьогодні обов'язково треба зустрітися з дідусем. У нас на носі здача того великого заміського проєкту, а ти ж знаєш його — він тримає руку на пульсі й контролює абсолютно кожну дрібницю, жоден креслення не пропустить без докору. Вона лукаво примружила очі й весело додала, легенько торкнувшись його носа: — Їду здавати твій об'єкт, бо він мене вже повністю замучив своїми правками!

Сергій миттєво насупився, у його погляді промайнула тінь тривоги, і він різко відставив чашку: — Я їду з тобою. Без варіантів. Саша трохи відсахнулася, схрестивши руки на грудях, і її голос прозвучав наполегливо: — О ні, Острозький. Я ж тобі чітко казала: я поки не готова до сімейних зустрічей у такому форматі, тим більше на території дідуся. Він почне свої допити, а я хочу побути сьогодні просто собою, а не онукою-дизайнеркою під мікроскопом. — Гаразд... — неохоче здався він, видихнувши повітря. — Тоді дозволь мені хоча б відвезти тебе туди. Я не відпущу тебе саму за місто після всього, що сталося вчора.

Вони мовчки зібралися, сіли в його автомобіль і виїхали за галасливі межі міста. Дорога плавно вилась серед мальовничих пейзажів, заповнених смарагдовою зеленню полів і далеким синім серпанком лісів. Відчуваючи напругу в повітрі, Сергій раптом звернув на невелику затишну оглядову площадку над кручею і зупинив машину.

Вони вийшли назовні. Теплий серпневий вітер одразу підхопив і розвіяв довге волосся дівчини, граючись із пасмами. Сергій підійшов ззаду, м'яко, але невідступно обійняв її за талію, притуляючи до своїх грудей, і сховав обличчя в її шиї, вдихаючи аромат її шкіри. У цьому дотику відчувалася така неймовірна сила й водночас розпачливий страх втрати, що Саша відчула, як завмирає серце. Він тримав її так міцно й трепетно, ніби за хвилину збирався назавжди віддати стихії, і в цю хвилину було очевидно: він ні за що в житті не був готовий її відпускати.

— Ти мій ковток свіжого повітря, Сашо... — шепотів він їй прямо на вухо, закриваючи від усього світу. — Я ледве тебе знайшов.

Вони рушили далі, і за кілька хвилин під'їхали до величних кованих воріт заміського будинку дідуся. Але навіть після зупинки Сергій ще довго не відпускав її руку, переплітаючи їхні пальці так міцно, ніби кожна секунда розлуки фізично завдавала йому болю. Він зовсім не хотів залишатися без неї навіть на мить.

— Ну все, Острозький, приїхали, — м'яко всміхнулася вона, намагаючись розрядити густу атмосферу. — Ми ж не на вічність прощаємося, зрештою! — Гаразд, моя неслухняна дівчинко... — він ще раз схилився до неї, глибоко й ніжно поцілувавши в губи, вбираючи весь смак її подиху, перш ніж нарешті розтиснути пальці. — Набереш мене, коли закінчиш. Я ввечері приїду по тебе.

Дорога назад для Сергія видалася напрочуд довгою. Мчавши порожньою трасою, він ловив себе на тому, що весь простір навколо заповнений нею. Його думки крутилися навколо однієї нехитрої, але приголомшливої істини: як за такий неймовірно короткий час ця тендітна дівчина стала для нього настільки безмежно дорогою, рідною, повітрям і сенсом. Вона глибоко засіла в його думках, у кожному ударі серця, що він уже не уявляв свого існування інакше. Острозький зловив себе на думці, що він більше не хоче просто зустрічатися чи ховати її у своїй квартирі — він марить спільним життям, прокидатися так щоранку, засинати поруч, будувати спільне майбутнє, де немає жодних меж і перешкод.

Він і гадки не мав, що зовсім скоро цей ідеальний світ почне тріщати по швах.