Межі недоторканності

По дорозі до її офісу вечірнє місто зустріло їх м'яким золотистим світлом ліхтарів і приємною прохолодою. У салоні чорного кросовера панувала атмосфера затишку, якої обом так бракувало протягом цього виснажливого тижня. Сергій зосереджено керував машиною, періодично кидаючи на Сашу теплі погляди, а вона розслаблено відкинулася на сидінні, вдихаючи його улюблений парфум із нотками тютюну й деревини.

— Знаєш, — м'яко порушив тишу Острозький, плавно перемикаючи передачу, — я досі під враженням від того, що ти зробила з проєктом. Дякую, Олександро. Мені дійсно важливо, що ти почула мене і пішла на цей компроміс. Це багато про що говорить.

Саша лагідно всміхнулася, відчуваючи, як усередині розливається приємне тепло. Ще місяць тому вона б влаштувала скандал через будь-яке зауваження щодо дизайну, а тепер... Тепер вона розуміла, що цей прагматичний, суворий адвокат став для неї чимось більшим, ніж просто клієнтом чи випадковим знайомим.

Коли вони під'їхали до будівлі, де знаходився її офіс, Сергій заглушив двигун. 
— Я швидко, тільки зберу папери та перевірю кілька креслень, — пообіцяла Саша, збираючись відчиняти дверцята.

 — Зачекай, — зупинив її Сергій. — Не заходи одна надовго. Почекай... ні, краще я з тобою. 
— Сергію, не починай, — закотила очі дівчина, але в її голосі звучали грайливі нотки. — П'ять хвилин. Я просто заберу папки з робочого столу й одразу повернуся. Не йди за мною, я доросла дівчина.

Острозький з легкою усмішкою кивнув, дозволивши їй піти.

Він вирішив не сидіти в машині, а зайшов до найближчої затишної кав'ярні на розі, узяв дві склянки гарячої кави і повернувся до авто. Минуло п'ять хвилин. Потім десять. Сергій уже встиг допити свою каву, а Олександра все не з'являлася. Спочатку він списував це на робочі затримки, але з кожною секундою в грудях почав наростати холоднокровний, тривожний передчуття. Його внутрішній інстинкт захисника забив на сполох. Не думаючи більше ні секунди, він кинув паперові стаканчики в урну і швидким, рішучим кроком рушив до входу в будівлю.

Тим часом Саша швидко піднялася на свій поверх, передчуваючи швидке повернення до машини. Вона думала про те, яким теплим і ніжним буде цей вечір удвох, і вперше чітко усвідомила: цей суворий, непоступливий адвокат зайняв занадто велике, непомірно важливе місце в її житті.

Вона відчинила двері свого кабінету й різко заціпеніла на порозі.

У напівтемряві просторого приміщення нікого не мало бути. Але в її робочому кріслі, розгорнувшись обличчям до великого вікна, хтось сидів. Коли вона ввімкнула світло, постать повільно повернулася.

Це був Іван.

Саша відчула, як усередині все похолоніло. Грубим, неприємним голосом, у якому дзвеніли нотки нездорової одержимості, він кинув: — А ти й справді думала, що я зникну з твого життя?

Слова застрягли в горлі. Зле, здивоване і водночас гнівне запитання вирвалося саме: — Ти що тут робиш?! Як ти сюди потрапив?! Іван повільно піднявся з крісла, роблячи крок уперед. Його обличчя перекосила нервова посмішка. 
— Забула, що ми колись разом працювали? Я теж дизайнер, Олександро. І якщо ти думала, що після мого звільнення ти зможеш просто викреслити мене, а твій Острозький захистить тебе від усього світу... то ти дуже сильно помилилася.

Саша обурено відступила назад, намагаючись зберегти самовладання: — Забирайся з мого офісу! Негайно! Інакше я викликаю охорону!

Але Іван уже втратив контроль. Його очі злихоманенно блищали, а в голосі зазвучала неприхована агресія та злість. Він різко скоротив відстань між ними, почавши наступати: 

— Охорону? Ти проміняла мене на цього старого адвоката?! Зі мною ти крутила носом, грала у недоторканну, а за цього старого діда... та він старший за тебе на цілих вісім років! І ти з ним спиш! Ти кинула мене, залишила без роботи, без усього...

Він різко кинувся на неї, притиснувши спиною до високої дерев'яної шафи. Олександра спробувала відштовхнути його, але Іван був сильнішим. Його жести стали нахабними, явно інтимними й брудними — він намагався силоміць накинутися на неї з поцілунками, брудно шепочучи погрози.

— Пусти мене! Пусти, або я закричу! — жах пронизав усе її тіло, сльози бризнули з очей, і вона почала щосили бити його кулаками в груди, відштовхуючи й зриваючи голос від відчаю.

Зібравши останню краплю адреналіну та дикої ненависті, Саша різким поштовхом відкинула його від себе, вислизнула з його пастки і, задихаючись від сліз і паніки, кинулася до дверей. Вона вилетіла з кабінету в коридор... і з розгону врізалася в чиїсь міцні, знайомі груди.

Перед нею стояв Сергій.

Острозький застиг на долю секунди, не розуміючи, що відбувається. Але в ту ж мить його погляд змінився — від колишнього спокою не залишилося й сліду.

Саша була вся розпатлана, пальці несамовито тремтіли, чорна туш від сліз розтеклася по щоках, а з грудей виривалися уривчасті, перелякані ридання. Вона була не в змозі вимовити й жодного слова, лише судомно чіплялася пальцями за його піджак, шукаючи порятунку.

Сергій миттєво обхопив її своїми сильними руками, притискаючи до себе так міцно, ніби намагався закрити собою від усього світу. Його подих став важким, а в очах спалахнув небезпечний, крижаний вогонь хижака, чию територію спробували порушити.

— Хто це зробив? — його голос пролунав низько, загрозливо й небезпечно тихо. — Хто тебе довів до такого стану, Олександро?