За крок від правди

Тихе суботнє сонце тільки-но почало пробиватися крізь щільні штори спальні, розмальовуючи простір, витриманий в глибоких сіро-бежевих тонах м'якими золотистими плямами. 
Проте ранкову ідилію різко розірвав настирливий, різкий дзвінок мобільного телефона, що розрізав ранкову тишу.

Сонний, із легкою щетиною на обличчі та розпатланим від подушки темним волоссям, Сергій насупився, нащупав на тумбочці мобільний і підніс до вуха.

Це був Богдан Сікорський. Голос клієнта звучав розгублено й зневірено — чоловік був у повному розпачі, адже всі його спроби поговорити з дружиною знову закінчилися гнівною стіною мовчання.

— Сергію, вона подала на розлучення, — майже шепотів Сікорський у трубку, і в цьому шепоті чулася справжня паніка. — Мені щойно прийшла офіційна повістка. Суд із питань розлучення, розділу майна і визначення місця проживання доньки... Усе закрутилося з шаленою швидкістю. Слухайте, перше засідання призначене вже на цей четвер!

Сергій майже миттєво прокинувся. Його професійний розум спрацював блискавично: чітку стратегію захисту — як мінімізувати майнові втрати й відстояти права батька на дитину — він уже тримав у голові, розкладаючи все по поличках. Але Богдан зовсім не хотів розлучення. Він розгублено переконував адвоката, що ніякої зради не було й у помині, хоча сам і гадки не мав, як довести це розлюченій жінці, яка повірила власним очам.

— Гаразд, Богдане, видихніть, — спокійним, владним і залізним тоном вимовив Острозький. — У понеділок зранку зустрінемося. Детально розберемо кожен пункт і підготуємося до найгірших сценаріїв. Тримайтеся, я веду цю справу.

Завершивши виклик, Сергій відклав телефон і затримав погляд на Олександрі. Вона спала поруч, згорнувшись затишним калачиком, із довірливо припухлими від сну губами й розсипаним по подушці темним волоссям. Сергій відчув, як у грудях защеміло від якоїсь дикої, абсолютно невластивої йому раніше ніжності. Він м'яко, майже невагомо поцілував її в тепле оголене плече, і дівчина, сонно всміхнувшись крізь сон, беззахисно пригорнулася ближче до його міцних грудей.

Через деякий час вони разом опинилися на кухні. Аромат свіжозвареної міцної кави наповнював простір, а теплі обійми й ніжні ранкові дотики геть розчулили зазвичай суворого, прагматичного Острозького. У цю хвилину він уперше в житті зловив себе на думці, що вся його блискуча кар'єра, рахунки та виграні суди насправді не варті й ломаного гроша порівняно з цим моментом. Поруч із нею він був не бездушним юридичним роботом, а просто чоловіком, який уперше в житті хотів лише одного: прокидатися так щоранку, бачити її сонні очі, заварювати каву і знати, що вона нікуди не піде.

— Проблеми на роботі? — тихо спитала Саша, помітивши, як він задумливо крутить у пальцях керамічну чашку, а між бровами залягла звична напружена зморшка. — Скоріше... важка справа, — зітхнув Сергій, підводячи на неї потемнілий погляд. — Клієнт не хоче розлучатися, а дружина певна, що він зрадив. Дивно, як люди можуть втратити здатність бодай вислухати одне одного, проживши разом стільки років і маючи спільну дитину.

 — Ну, ти ж не знаєш її почуттів і що там сталося насправді, — заступилася Саша, роблячи смачний ковток. — Може, вона на власні очі щось побачила. Довіру легко зруйнувати.

 — Каже, бачила відео, де його обіймала інша жінка, потім якісь скомпрометовані фото.

 — Бачиш? Не так уже й безпідставно, — лукаво примружилася дівчина. — Може, твій Сікорський просто вміло бреше, захищаючи себе.

 — Олександро... — з удаваною суворістю, але з м'якою іскоркою в очах почав Сергій, як раптом його телефон знову різко задзвенів.

Він глянув на екран і відповів: 

— Привіт, Андрію. Це був його старший брат — відомий хірург. Голос у трубці лунав бадьоро:

 — Слухай, твої знайомі айтішники дивилися ті матеріали по справі Сікорського?

 — Так, якраз учора ввечері отримав від них експертизу, не хотів турбувати вночі.

 — Отакої. 
Заїдь сьогодні до нас на каву, бо по телефону таке не обговорюють. Зробиш паузу у своєму трудоголізмі. Буду по обіді.

 — Ого-го, братику, — хмикнув Андрій у трубку, почувши на задньому плані рух. — А ти не сам там часом? Оксана вдома, то я маю попередити її, щоб для неї це не було неочікуваним сюрпризом. — Буду не сам, — коротко кинув Сергій, перевівши погляд на Сашу.

Він завершив дзвінок і повернувся до дівчини:

 — Збирайся, ми їдемо в гості до мого старшого брата. — Чекай, я не готова до сімейних зустрічей! — спантеличено й перелякано запротестувала вона, застигнувши з чашкою в руках. — Сергію, які гості? Я в твоїй футболці, ненафарбована... 

— Так не починай, — підколов її він із м'якою, чарівною усмішкою, підходячи ближче й торкаючись її пальців. — Чи така смілива і впевнена у собі Олександра Слободян раптом стала боягузкою?

Легкі штурхани, збори в шаленому темпі — і ось їхній автомобіль уже мчить до затишного передмістя.

Будинок Андрія зустрічав їх теплом, гармонією та ароматом свіжої випічки. Поки чоловіки пішли в кабінет обговорювати справи, Саша залишилася на залитій сонцем терасі разом із Оксаною. Спочатку вона відчувала легку напругу, але відкрита й щира усмішка дружини Андрія миттєво розтопила лід.

— Ніколи не бачила Сергія таким! — щиро засміялася Оксана, ставлячи перед Сашою чашку запашного чаю з м'ятою. — Він же в нас вічний трудоголік, сухар і кар'єрист. А тут... ти б бачила, як він дивиться на тебе краєчком ока. Класно, що знайшлася жінка, яка здатна витягнути його з цього офісного панцира. 
— Ой, я б сказала, якими методами витягнула... — знічено й водночас жартома промовила Саша, заливаючись легким рум'янцем. — Я ж у буквальному сенсі розтрощила його офіс під час ремонту. Досі соромно за той перший тиждень. 
— Ого! — Оксана витріщила очі, а потім дзвінко розреготалася. — Значить, найшла коса на камінь! Повір, нашого Сергія розворушити могло тільки цунамі. Ти ідеально йому підходиш.