Право на захист

Олександра стояла сама посеред порожнього пропахшого будівельною сумішшю кабінету, наодинці зі своїми розірваними думками, вибуховими емоціями та пристрастю, що так і не встигла згаснути. Вона лютувала, злилася — і на нього за його нестерпну зухвалість, і на себе, на власні табу та принципи, які чомусь тріщали по швах щоразу, коли він опинявся поруч. Адже Сергій їй подобався. Шалено, гостро, до тремтіння в колінах, до дивного трепету в грудях.

І тим образливіше було усвідомлювати: після всього того, що щойно сталося між ними тут, у напівтемряві кабінету, після того тепла, турботи та близькості попереднього тижня, він просто взяв і пішов. Грюкнув дверима, залишаючи її в цьому пеклі невизначеності, з розпухлими від поцілунків губами й розпашілим обличчям.

«От же самовпевнений маніпулятор! — кипіла вона у власних думках, нервово збираючи креслення на столі. — Прийшов, влаштував скандал, розбив мій спокій, розтопив усі мої принципи, а тепер кидає тут саму?! Ну добре, Острозький, рахуй, що у тебе з'явився гідний суперник. З ремонтом так просто “проскочити”, як ти собі уявляєш, точно не вийде. На тебе чекає тиждень правок, запеклих спорів і переписування концепції!»

Вона відчувала дику, виснажливу втому — і фізичну, і емоційну після цього божевільного дня. Повільно зачинивши двері кабінету на ключ, Саша вирушила до виходу, прагнучи лише одного: дістатися дому, забитися в безпечний куток своєї квартири, вимкнути телефон і спробувати забути смак його губ. Що, звісно ж, було неможливо.

Зачинивши за собою масивні вхідні двері офісу й опинившись у прохолодній, тихій темряві вечірньої вулиці, вона зробила кілька кроків і раптом завмерла. У напівмороці біля парковки вирізнялася чиясь знайома, неприємна до болю постать.

«Блін... ну чому завжди так невчасно?» — промайнуло в голові. Це вже перетворювалося на якесь маніакальне, хворе переслідування.

Постать повільно наближалася, і Сашин внутрішній світ забив на сполох — страх лихоманково обпік груди. Іван ніяк не міг змиритися з тим, що вона остаточно послала його куди подалі. Тікати більше було нікуди, та й гордість не дозволяла ховатися. Зрештою, зібравши залишки волі в кулак і високо піднявши підборіддя, Саша рішуче попрямувала прямо на нього.

Тим часом на іншій стороні парковки Сергій Острозький сидів у своєму кросовері. Він не поїхав. Після того, як він залишив її кабінет, йому знадобилося кілька хвилин, щоб просто вгамувати шалений пульс і розігнати дику кров по венах. Його пальці досі пам'ятали шовк її волосся, а в голові лунав її тремтливий голос. Він дав собі кілька хвилин на роздуми, закуривши сигарету біля капота й дивлячись на освітлені вікна офісу. Сергій чітко розумів: він не зможе просто так кинути її тут саму, особливо зараз, коли всередині все обірвалося від однієї думки, що з нею може щось трапитися. Він збирався зачекати, доки вона вийде, і ввічливо, як справжній джентльмен, запропонувати підвезти Сашу додому.

Але в ту ж секунду він побачив її напружену постать і загнаний, переляканий погляд, із яким вона йшла назустріч якомусь чоловікові.

Острозький зреагував миттєво. Усередині щось обірвалося й спалахнуло хижою, темною ярістю. Він викинув недопалок і рушив уперед широкими, рішучими кроками.

Іван саме намагався перегородити Саші дорогу, коли в нього перед носом виникла висока, грізна постать Острозького. Сергій став між ними, недбало, але владно затуляючи Сашу своїм плечем, і впритул подивився на нахабу холодним, смертельним поглядом.

— Бачу, чувак, до тебе з першого разу зовсім не доходить, — його хрипкий, низький голос пролунав надто спокійно, але від цієї спокійності віяло крижаним жахом. — Якщо я ще хоч раз побачу тебе в радіусі кілометра біля Олександри... готуйся до позову в суд за переслідування, моральну шкоду і напад. Повір мені, адвокатських годин у мене більш ніж достатньо, щоб влаштувати тобі таке життя, від якого ти не відмиєшся до кінця днів. Ти уяснив чи повторити?

Іван явно був заскочений такою появою, вагою аргументів і відвертою агресією з боку цього міцного чоловіка в дорогому костюмі. Він спантеличено перевів погляд з крижаних очей Острозького на Сашу, щось невпевнено буркнув собі під ніс про «не ваші справи», але зв'язуватися з розлюченим адвокатом явно не захотів.

— Забирайся звідси. Негайно, — кинув Сергій останнє слово, від якого в Івана пропало будь-яке бажання сперечатися. Той знічено розвернувся і швидким, майже панічним кроком попрямував у темряву.

Сергій повільно видихнув, знімаючи шалену напругу в плечах, і обернувся до Олександри. У його потемнілих очах затьмарилася тривога, яка тут же зміцніла звичним владним блиском.

— Сідай в авто, — авторитетно, не терплячи заперечень, промовив він до Саші, відкриваючи перед нею двері кросовера.

Дівчина, ледь оговтавшись від шоку й переляку, вже не мала ні сил, ні бажання сперечатися. У неї тремтіли коліна — і від недавнього поцілунку, і від непередбачуваної зустрічі з колишнім. Вона мовчки опустилася на пасажирське сидіння, глибоко, судомно вдихаючи прохолодне повітря салону.

Сергій обійшов машину, різко відчинив водійські двері й сів поруч. У салоні запала густа, ошатна тиша, яку розбивав лише звук їхнього спільного важкого дихання. Тепло його тіла, його незрівнянний парфум із нотками дорогого дерева та тютюну миттєво заповнили весь простір, огортаючи Сашу м'яким, захисним коконом.

Вона повернула до нього голову, дивлячись на його різкі, вольові риси обличчя в напівтемряві салону, і раптом тихо запитала, кивнувши на пачку сигарет, що лежала на панелі приладів: — Ти... куриш? Сергій на секунду затримав на ній свій пекучий, глибокий погляд, у якому промайнула тепла, лагідна тінь усмішки, і м'яко повернув ключ у запалюванні: — З такою жінкою, як ти, Слободян, і пити і курити почнеш... Аби тільки вберегти тебе від усяких ідіотів.