Право на відвертість

Сашу пекло зсередини. Найбільше її дратував навіть не той факт, що він проігнорував  їхній неочікуваний поцілунок, а її власна безпорадність. Протягом кількох днів вона будувала в голові десятки витончених стратегій, виписувала аргументи на папері, ретельно готувала репліки для їхньої неминучої зустрічі: «Послухай, Сергію, це був чистий стан афекту, емоційний збій обставин, напруга через переслідування колишнього...». Вона раз у раз тренувалася перед дзеркалом у ванній, напускаючи на себе холодний, відсторонений і професійний вигляд жінки, яку неможливо вибити з колії.

Але реальність виявилася набагато жорстокішою до її планів.

Сергій мовчав. Ніяких тобі розлогих пояснень, ніяких запитань чи тонких натяків. Лише сухі, вивірені до міліметра ділові повідомлення, які ніби знову вибудовували між ними залізобетонну стіну з параграфів і контрактів. І від цієї мовчанки Сашина гордість тріщала по швах. Вона ловила себе на тому, що знову і знову повертається до того вечора, коли висока, кремезна постать Острозького заступила її від Івана. У той момент, коли він одним лише крижаним поглядом змусив настирливого колишнього заповзти назад у свою тачку і здати задом, щось у її серці остаточно, безповоротно схитнулося.

«Ну що в ньому такого особливого, скажіть на милість?» — роздратовано запитувала вона себе, дивлячись на миготливий курсор монітора.

Він був старшим, занадто правильним, часом нестерпно серйозним і педантичним. Але попри всі їхні нескінченні чвари, різницю у світогляді та віці, дівчина відчувала дику, нездоланну тягу. Її внутрішня маленька Саша, яка звикла захищатися від усього світу колючками, сарказмом та оверсайзом, раптом зловила себе на дивній, забороненій думці: вона хотіла сховатися за його широкою спиною. Просто замовкнути, видихнути і відчути, що її є кому захистити.

Зрештою, цей тиждень напруженої, майже напівнічної переписки зробив свою справу. Межі поступово стиралися, розмиваючись під натиском прихованих емоцій. Діловий тон дедалі частіше розбавлявся легкими іронічними шпильками, і в середу Олександра надіслала йому розгорнуте повідомлення: «Чорнові роботи добігають кінця, пане адвокате. Наступного тижня заходимо у фазу оздоблення. У вас ще є шанс одуматися і дозволити мені зробити нормальний, живий проєкт, а не вашу стерильну лікарняну палату».

Сергій, читаючи ці рядки під час чергової нудної наради за океаном, уперше за багато днів щиро, на повний голос усміхнувся так, що американські партнери перелякано на нього покосилися. Він уже давно не слухав цифри й звіти — всі його думки знаходилися там, за тисячі кілометрів. Протягом цього тижня він зловив себе на думці, від якої раніше б жахнувся: він перевіряє телефон зовсім не через ремонт чи терміни здачі офісу. Він просто отупіло чекав від неї хоч слова, ловлячи кожне її повідомлення, як ковток повітря.

На жаль, залагодити всі заплутані американські активи компанії бабусі за тиждень фізично не вдалося. Острозький був змушений залишитися в Штатах ще на кілька днів. Роздратований цією прикрою затримкою, він у суботу ввечері набрав її номер, попередньо домовившись про недільний відеозв'язок.

Але розраховувати час за заокеанськими годинами — справа надзвичайно підступна. Забувши про різницю в часі, Сергій натиснув кнопку виклику пізно ввечері за українським часом.

Екран смартфона спалахнув, і перед адвокатом постала зовсім інша Олександра. Жодних ділових костюмів, ідеального макіяжу чи звичного захисного щита. Вона була в затишній піжамі вільного крою з ледь помітним принтом, босоніж, із трохи розкуйовдженим після душу волоссям і сонними, але величезними від несподіванки каро-зеленими очима.

— Привіт... — розгублено, але з теплою хрипотою в голосі вимовив хлопець, дивлячись на неї крізь скляну поверхню екрана. — Вибач, я з цією божевільною американською різницею в часі геть втратив лічбу годин. О боже, я ж тебе розбудив, правда? Пробач заради бога...

Саша на секунду застигла біля ліжка, кліпаючи сонними очима. Сергій на екрані виглядав геть інакше, ніж у своїх бездоганних костюмах — у м'якій футболці поло з розстебнутим на один ґудзик коміром, розслаблений, без офіційного блиску в очах. Від нього віяло таким неймовірним, майже магічним теплом, що серце дівчини пропустило удар і важко впало кудись у прірву.

— Та все гаразд... — тихо пробурмотіла вона, сонно мружачись і намагаючись пальцями пригладити волосся. — Я ще не спала, просто читала книжку.

Вона різко відвернулася від камери, на ходу клацнувши вимикачем настільної лампи, швидко шмигнула на кухню і поставила чайник. Сергій не зводив очей з кожного її плавного руху, насолоджуючись цією неочікуваною домашньою інтимністю. Ця сексуальна піжама, тепле світло лампи та звична грайливість у голосі миттєво розігнали в його крові тисячу найпалкіших бажань.

Вони й самі не помітили, як у цьому нічному дзвінку остаточно зникли будь-які рамки. Звертання «ви» розчинилося само собою, змито дощем і нічною тишею. Це вже була не ділова відеоконференція — це був момент справжнього одкровення.

— Знаєш, — тихо мовив Сергій, підтримуючи теплу усмішку, хоча в грудях усе шалено калатало, — твої каро-зелені очі колись точно зведуть мене з розуму. Навіть через цей чортів екран смартфона.

Саша почервоніла, відчуваючи, як щоки починають палати вогнем. Вона притулилася плечем до кухонної шафки, тримаючи в руках гарячу чашку, і лукаво примружилася: — Ой, пане адвокате, не намагайтеся заговорити мені зуби дешевими компліментами. Краще одразу зізнайтеся, що ви просто капітулювали в питанні дизайну. Чорнові роботи завершуються, і я наполягаю на своєму лофті.