Стан афекту: процесуальні наслідки втрати контролю

Дорога крізь нічне місто назад до терміналу аеропорту перетворилася для Сергія на справжній ментальний шторм. Кросовер плавно ковзав мокрим асфальтом, двірники монотонно змахували краплі дощу, а в голові Острозького прокручувалися кадри, від яких неможливо було захиститися жодним кодексом.

Він згадував усе: терпкий запах попкорну в салоні, її спалахи гніву під час суперечки за дизайн, те, як гаряче вона жестикулювала, і той божевільний, нокаутуючий поцілунок на прощання, що випалив усі запобіжники. Губи досі пам'ятали її смак — зухвалий, нестримний і чомусь неймовірно рідний. Але одразу після цього в пам'яті спливали слова її колишнього про «старого хріна». Сергій уперше за довгий час зловив себе на тому, що затято, майже хворобливо думає про різницю у віці.

«Їй двадцять два, чорт забирай. Вона — суцільне стихійне лихо, студентка в душі й бунтарка за покликанням, а не жінка – тиха гавань яку я уявляв поруч із собою. А мені — тридцять. У мене адвокатська практика, підписані контракти, розписана кожна година життя і спадщина бізнесу за океаном. І коли це я, скажіть на милість, встиг почати планувати наше спільне майбутнє?» — Сергій різко вдарив по керму, виламуючи пальці до білих кістяків.

Усе це здавалося абсурдним, диким і абсолютно неконтрольованим. Аби відволіктися, він прийняв дзвінок від бабусі Марії, яка телефонувала щодо остаточного переоформлення активів їхньої родини з  Америки в Україну. Голос Острозького звучав крижано, професійно, чеканно. Але коли бабуся між іншим поцікавилася, чи все добре із оновленням офісу, то Сергій відповів сухо й різко: «Усе під контролем, ба…, не турбуйся», і одразу кинув трубку, не даючи простору для зайвих запитань.

Пересівши на літак у Варшаві, він уже чітко розумів: уникати Олександри не вийде. Переоформлення офісу вимагало її фінального схвалення, а проєкт так і завис у повітрі. Кілька разів він брав до рук телефон, починав набирати рядок, стирав, знову писав — і знову стирав. Адвокат, який вигравав найскладніші судові процеси проти корпорацій, зараз почувався розгубленим підлітком перед першим побаченням.

Тим часом недільний вечір і весь понеділок для Саші Слободян перетворилися на психологічний трилер.

— Ну і навіщо? Навіщо я це зробила?! — всоте повторювала вона собі, крокуючи з кутка в куток своєї кімнати. — Так, він ефектний, харизматичний, від нього пахне дорогим парфумом і впевненістю... Але це був чистий афект! Захисний рефлекс! Я ж хотіла просто показати колишньому, що в мене хтось є, і спекатися цього зарозумілого адвоката! А тепер що? Де повідомлення? Де дзвінки?

Вона скажено дратувала сама себе тим, що кожні п'ять хвилин перевіряла екран телефона. Гордість кричала про те, що він звичайний самозакоханий маніпулятор, який скористався її слабкістю і зник. Але десь глибоко всередині, у найтемнішому куточку душі, дівчина з соромом визнавала: вона хотіла продовження. Її тягнуло до цього холодного, незворушного чоловіка з незрозумілою силою.

Проте понеділок проминув у глухому мовчанні. Олександра, як людина слова, у вівторок із самого ранку занурилася в роботу з головою, намагаючись заглушити душевний свербіж кресленнями.

Сергій теж задихався від навантаження у відрядженні, але контроль над об'єктом не давав йому спокою. У вівторок увечері він написав молодшому братові: «Олежи, забіжи завтра в офіс майбутньої фірми, глянь, чи роблять щось ці підрядники». Брат відповів миттєво, у своїй звичній жартівливій манері: «Блін, чувак, ти що, найняв особистого шпигуна? Не можеш через свій улюблений зум усе вирішити?» «Давай без лірики. По-братськи. У мене нарада», — відрубав Сергій.

У середу вранці до офісу заявився Олег Острозький. Пройшовшись приміщенням, він побачив, що робота кипить, а на чолі процесу стоїть тендітна, але неймовірно зібрана Саша в стильному оверсайзі. Одразу вирішивши продемонструвати всю свою «сімейну харизму», Олег розплився в усмішці й підійшов до неї.

— Ого, а мій старший братик явно має непоганий смак на підрядників, — присвиснув Олег, спираючись плечем на стіл і пильно дивлячись на Сашу. — Я думав, ти просто на папері малюєш, а ти тут справжній генерал у спідниці. Може, після роботи кави вип'ємо? Обіцяю не сперечатися про мінімалізм.

Саша повільно підняла очі від планшета. Її погляд міг би заморозити киплячу воду.

— Послухайте, пане... хто ви там є, — її голос звучав рівно, але від холоду в інтонаціях. Олегу стало трохи не затишно. — Якщо ви прийшли перевірити розетки й штукатурку — дивіться мовчки. Якщо заради дешевого флірту — раджу зекономити і свій, і мій час, бо в мене на це алергія. І передайте своєму братові, хай наступного разу зв'яжеться зі мною особисто, якщо в нього є питання до проєкту. Я принципово не веду бізнес через кур'єрів і посередників. Особливо таких балакучих.

Олег на секунду застиг із відкритим ротом, а потім засміявся, піднявши руки в захисному жесті: — Ого! Зрозумів, здався, не стріляйте!.

Ще за десять хвилин він уже строчив звіт братові: «Братку, підрядники пашуть ідеально. Але ця твоя Саша — просто вогонь, залізна леді. Вона мене тільки що за секунду морально знищила й закопала. Жорстка на горіх!» «Не лізь до неї», — прилетіла від Сергія блискавична, крижана відповідь. «Агов, охолонь, шефе, я просто спробував розрядити атмосферу, а вона мене відшила краще за суддівську колегію. Але бачу, дехто тут непогано так влип по самі вуха. Окей, пиши їй сам, бо вона сказала, що з посередниками працювати не буде».

Ці слова брата стали остаточною краплею. У середу ввечері, сидячи в готельному номері під гуркіт далекого міста, Сергій нарешті зламався. Він узяв телефон.