Зустріч без правил

Двічі перечитавши на екрані телефона свіжий шедевр від адвоката Острозького, Саша Слободян на секунду втратила дар мови. Вона якраз збиралася закрити ноутбук, випити філіжанку кави перед виходом, зустрітися з подругами в барі й нарешті видихнути після цього важкого робочого тижня. Але натомість отримала порцію такого чистого, нерозбавленого менторства, що аж у кімнаті стало спекотно.

Вона пильно втупилася в перше ж слово звернення: «Олександе...»

Саша мовчки кліпнула раз, другий, а потім її кабінет струснув такий дзвінкий, непідробний сміх.

— Олександе?! — вона вигукнула це в порожнечу, показуючи на екран пальцем, ніби адвокат міг її побачити. — Боже мій, він серйозно думає, що я — мужик?! Цей педантичний сноб навіть не зазирнув у профіль компанії, не поцікавився, хто я, і на повному серйозі вирішив, що «Саша» — це брутальний виконроб-дядько з перегаром та пачкою «Прилуки» в кишені! Ну він і кретин!

Обурення, яке на хвилину стихло, спалахнуло з новою силою, витісняючи всі думки про п'ятничні коктейлі з подругами. Які бари? Який відпочинок? Коли тут у місті розгортається така драма, а якийсь столичний нарцис намагається вчити її, професіонала з багаторічним стажем, як треба працювати!

«Ну добре, пане адвокате, ти сам напросився на правовий лікнеп», — промайнуло в голові Саші з хитрою й водночас убивчою усмішкою.

Вона глибоко вдихнула, увімкнула свій найхолодніший, максимально дипломатичний і доведений до абсолютного ідеалу професіоналізм, після чого пальці залітали по екрану смартфона.

«Доброго вечора, Сергію Вадимовичу, — ввічливо почала писати Саша, ретельно вивіряючи кожну літеру, щоб зачепити за живе. — Безперечно, ви маєте рацію: ви — замовник. Але давайте ми дещо прояснимо для подальшої комфортної співпраці.

По-перше, якби не особисте прохання мого дідуся Остапа Орестовича, наша фірма ні за що в світі не взялася б за реновацію вашого нафталінового офісу, який своїм жахливим радянським виглядом уже багато років поспіль псує архітектуру центру нашого міста.

По-друге, ви так само пишете мені о дев'ятнадцятій вечора — а це вже далеко не робочий час, пане юристе. Тому концепція взаємоповаги має працювати і з вашого боку теж.

Зрештою, ми й так пішли вам на зустріч, погодившись у нереально короткі терміни розпочати цей проєкт. Я намагалася зустрітися з вами сьогодні, щоб обжитися в просторі й обговорити деталі, але ви вирішили сховатися за текстом закону. Що ж, сьогодні в мене вже був час, далі, вибачайте, маю багато важливіших справ. Тому завтра о дев'ятнадцятій вечора я можу заїхати до вашого офісу, щоб оком глянути на вашу поки що жалюгідну барлогу. До зв'язку».

Перечитавши написане, Саша задоволено закинула телефон на стіл. Тон був витриманий бездоганно: з одного боку — повна ввічливість і повага до статусу клієнта, а з іншого — такий щільний шар сарказму та шпильок, від якого у правильного адвоката тепер гарантовано почнеться нервовий тик.

«Завтра о дев'ятнадцятій, любий Острозький, ми особисто перевіримо, хто тут встановлює правила», — подумала вона, вимкнула світло в офісі та нарешті вирушила на зустріч із подругами, де вечір обіцяв бути дуже і дуже гарячим.

Після такого обміну емоційними шпильками сидіти вдома й вдавати, що у його житті панує залізобетонний порядок, Сергій Острозький уже не міг. Його внутрішній перфекціоніст, роздратований важким робочим днем, п'ятничною сповіддю плачучого бізнесмена та зухвалими випадами якогось «Олександра», вимагав негайного закриття цього дражливого генштальту. Субота обіцяла бути розписаною по хвилинах — попереду на нього чекала зустріч із братами в «Магнаті», куди спізнюватися було не в правилах адвоката. Тож вирішити питання потрібно було тут і зараз.

Сергій узяв смартфон і швидким, гнівним рухом вибив повідомлення, склавши його так, щоб у таємничого підрядника просто не залишилося простору для маневру чи відмови:

«Я не збираюся грати в ці дитячі ігри на порозі вихідних. Через 30 хвилин чекаю вас у своєму "нафталіновому" офісі. Завтра мій день повністю розпланований, тому розставимо всі крапки над "і" прямо зараз. Адреса вам відома».

Натиснувши «відправити», він рішуче накинув піджак, звівся на підземний паркінг, завів потужний двигун свого чорного кросовера й різко рушив у вечірні міські сутінки. Час на приладовій панелі показував майже восьму вечора. Гомінкий проспект поступово затихав, залишаючи за вікнами тепле світло ліхтарів і довгі тіні кінця серпня. Цей день видався настільки виснажливим, ніби тривав мінімум тиждень.

Добравшись до центру, Сергій відчинив важкі двері свого адвокатського бюро. Всередині панувала густа напівтемрява й тиша, яку порушувало лише гудіння старих систем вентиляції. Він дістав телефон і коротко чиркнув опоненті: «Я на місці».

Відповідь прилетіла блискавично, через якісь кілька секунд, наче вона чекала за рогом: «За дві хвилини буду».

І справді. Рівно за дві хвилини вхідні двері офісу різко рипнули й розчинилися. Сергій, який саме збирався увімкнути світло біля робочого столу, застиг посеред кімнати, відчуваючи, як повітря застрягло десь на підході до легенів.

Перед ним стояла... точно не брутальний мужик-виконроб із пачкою цигарок у кишені й запахом перегару.

На порозі стояла тендітна дівчина, чия поява миттєво зруйнувала всі стереотипи столичного юриста. Вона була вдягнена у короткі потерті робочі джинсові шорти, що підкреслювали стрункі ноги, та вільну, наскрізь заляпану білою шпаклівкою і кольоровими плямами фарби футболку. На голову була недбало натягнута чорна бейсболка, з-під котрої вибивалося розкішне волосся, а з дивовижних каро-зелених очей летіли такі гострі, палаючі іскри, що здавалося — ще секунда, і повітря навколо заіскриться від чистої, нерозбавленої ненависті. Вона дивилася на нього так, ніби її головною місією на цей вечір було закопати самовдоволеного адвоката десь під фундаментом будівлі.

Сергій онімів. Дар мови зник повністю. У його чітко структурованому, вигладженому до останньої складки світі існували клієнти, завзяті прокурори, судді, але розлючена дівчина-виконроб із рулеткою в руках і таким відверто викличним поглядом — такого пункту в його життєвому кодексі точно не передбачалося.