Епілог. Орест

Орест

П’ять років потому

Прокидаюся від того, що хтось рішуче сідає мені на груди й дуже серйозно каже:
— Та-та. Вста-а-ва-а…

Перше, що бачу, це допитливі карі очі. Волосся стирчить у різні боки, настрій — наступальний.

— Сину, — хриплю, саджаючи його поруч на ліжко, — я ще не готовий до життя.

— Та-та! — повторює він і смикає мене за пальці.

— О, тепер готовий, — стогну й сідаю. — Добив.

Півтора року тому це був маленький клубочок, який тільки їв, спав і кричав. Тепер — повноцінний двоногий двигун хаосу, який знає з два десятки слів, пів тисячі звуків і один універсальний прийом: усміхнись так, щоб тато вже ні на що не міг злитися.

За дверима чути легкі кроки:

— Артемчику, залиш тата в спокої, — голос Зоряни сонний, але теплий.

— Вже пізно, — відгукуюся.

Вона з’являється в дверях спальні, збираючи волосся в хвіст.

— О, мої два хлопчики, — усміхається. — Вибач, — переводить погляд на мене. — Він прокинувся, а потім знову почав дрімати, я й лишила його біля тебе та пішла до ванни.

Підходить ближче, цілує малого в маківку, мене — в щоку. На пальці виблискує обручка.

— Добрий ранок, — перехоплюю її долоню, стискаю.

— Прокидайся, — каже вона, піднімаючи Артема на руки. — Пані Оксана скоро прийде.

Вона йде з сином на кухню, а я ще секунду лежу й дивлюся в стелю. П’ять років тому я прокидався з відчуттям, що над головою от-от обвалиться стеля, мене дратувало постійне напруження від родинних очікувань. Зараз я прокидаюся з думкою: «Треба купити йогурт, бо малий з’їсть половину світу».

Кілька разів на тиждень до нас приходить хатня помічниця — пані Оксана. Рятівниця всесвіту — іншого слова немає. Вона заходить тихо й за пів дня перетворює наш творчий безлад на щось, що нагадує житло людей, а не лабораторію вибухового дитинства.

Є ще няня «на екстрений випадок», але до неї руки доходять рідко. Бо:

— Мамо, тобі точно не важко? — чую голос Зоряни, коли нарешті перевдягаюся і виходжу на кухню.

Вона стоїть біля плити, Артем тицяє ложкою в тарілку, паралельно йде дзвінок.
— Перестань, — ображено каже жінка в телефоні. — Це мій онук.

Мама Зоряни, якщо чесно, через Артема розцвіла. У тітки Карини взагалі правило: якщо нам із Зоряною треба кудись бігти удвох, вона вже стоїть у дверях із пакетом корисних смаколиків і новою іграшкою.

Стефа, коли в неї вікно між роботою, забігає так, що чути за квартал:

 — Де мій улюблений племінник? І де мій улюблений чай?

Вона тепер живе окремо. Винаймає квартиру, працює, будує кар’єру не прив’язану до родинних спадків. І цим страшенно нервує бабусю.

— Вона в нас сама по собі, — бідкається бабуся на сімейних святах. — Відмовляється від нормальної стабільності. Знімає якусь маленьку квартиру, працює, заміж не поспішає…

— Бабусю, — кажу я, — ти знаєш, що це звучить як: «вона щаслива, але мене це непокоїть»?

Бабуся тільки фиркає, але коли Стефа заходить у дім, обіймає її так, ніби кілька років не бачила.

Ольга намагається не тиснути. Вони зі Стефою багато разів проговорювали все те, що раніше замовчували. Тепер їхні розмови — не розбір польотів, а щось… людське. Не ідеальне, але живе.

Рома поїхав із міста після закінчення строку. Почав будувати своє життя з нуля десь, де ніхто не асоціює його з прізвищем і скандалами. На великі свята іноді з’являється. Ми киваємо один одному, обмінюємося кількома фразами. І в цьому теж є щось правильне: не всі стосунки мають відновлюватися до теплих обіймів. Інколи така комунікація — це максимум, який можливий. І це нормально.

Зі своєю родиною, загалом, спілкуюся небагато. Я більше не живу серед їхніх справ і це розставило нам кордони. Не мур, не відрізання — а саме кордони.

З Нестором ми потроху відновлюємо зв’язок. Він працює з дідом і з батьком. У погляді в нього лишається тінь минулого, але тепер за нею видно щось інше: людина, яка дуже старається стати кращою.

— Ти як? — питаю його іноді.

— У роботі, — відповідає. — У мене все ок.

П’ять років тому я не вірив, що з ним можна буде отак стояти й обговорювати погоду. Тепер це можливо. І цього поки що достатньо.

***

Після сніданку ми розбігаємося по своїх справах. Зоряна — у фонд, я — в офіс фірми.

У фонді коханої завжди пахне кавою й паперами, які потрібно «підписати сьогодні». На стінах — плакати з програмами: підтримка постраждалих, супровід після суду, навчання, стипендії. Її колись обережне «ми можемо» за ці роки перетворилося на десятки конкретних «ми зробили».

Я заїжджаю туди по дорозі, іноді з Артемом, іноді сам: щось налаштувати в системі, підхопити документи, просто побачити кохану в робочому режимі. І ловлю себе на тому, що стою в коридорі й усміхаюся, як підліток.

Вона інколи приходить додому пізно. В якомусь іншому житті я, напевно, ревнував би до цієї роботи. Проте зараз, коли вона заходить, розмотує шарф, стомлено знімає взуття й шепоче:

— Сьогодні вдалося вибити стипендію для ще двох… — я дивлюся на неї й думаю, що не бачив нічого красивішого.

— Ти не заганяєшся? — певно, вже раз десятий питаю.

— За тоном твоїх питань, — усміхається вона, — бачу, що це ти вже заганяєшся за мене.

Ми навчилися зупиняти одне одного. Не завжди з першого разу — але вміємо. Якщо хтось із нас починає працювати до третьої ночі, другий без сорому забирає ноутбук. Ми знаємо, до чого приводить «ще трохи попрацюю, потім відпочину».

***

Моя компанія тим часом живе своїм життям.

Ми виросли: кілька команд, постійні клієнти, пара великих контрактів, пара маленьких, які я особливо люблю — бо вони «для душі», а не «для бюджету». За ці роки я зрозумів, що не хочу бути «найуспішнішим» у чиїйсь шкалі. Хочу бути спокійним і стабільним.

Ми робимо проєкти для різних клієнтів, але моє маленьке особисте досягнення — кілька ІТ-рішень, які ми подарували фондам і організаціям, що займаються тим, чим займається Зоряна, тільки в інших містах.