Розділ 50.2 Зоряна

Зоряна

Кілька місяців потому.

Суддя зачитує вироки сухим голосом. Це так дивно… розуміти, що життя інших людей міцно вплетене в моє власне…

Зала тісна й задушлива. Дерев’яні лави хитаються, варто лише сісти на них незграбно. Хтось тихо кашляє позаду. Десь збоку клацає ручка — раз, другий, третій. Я чіпляюся за ці дрібниці, бо так простіше, ніж дивитися прямо перед собою. Бо там… лавка підсудних. В одному ряду — Тетяна й Ніна.

Тетяна сидить рівно, підборіддя підняте. Вона завжди знала, як тримати спину — навіть коли світ валиться. Ніна трохи зсутулена, плечі напружені, губи стиснуті в тонку білу лінію. Мені здається: якби зараз її хтось штовхнув, вона б розсипалася на дрібні уламки. Але поки що тримається.

Окремо від них — Нестор і Рома. Очі обох втомлені, але тверезі. 

Поруч зі мною — Орест. Його присутність я відчуваю більше тілом, ніж очима: теплий бік, легкий рух, коли він перехоплює мою руку й стискає пальці. Я тримаюся за цей дотик, як за якір.

Суддя читає:

— З урахуванням обсягу зібраних доказів, ролі кожної обвинуваченої особи в організації та реалізації протиправної схеми, співпраці зі слідством або її відсутності…

Формулювання б’ють, як хвилі. Суха юридична мова, яку все одно переводиш у людську — хочеш ти того чи ні.

— Визнати громадянку Тетяну… — на мить відволікаюся, роблячи глибокий вдих, — винною за всіма пунктами обвинувачення. Призначити покарання у вигляді восьми років позбавлення волі з відбуванням у виправній установі загального режиму…

У залі стає ще тихіше. Тетяна не здригається. Не робить різких рухів. Її обличчя стискається в маску, яку не можна зняти посеред вистави. У голові спливає спогад про те, як вона ходила коридорами комплексу — впевнена, елегантна. Як кидала мимохідні компліменти. Як була «своєю» для всіх.

Вісім років — це багато. Але мені не хочеться радіти: усередині — пустка.

«Це не помста, — пульсує думка в голові. — Це просто кінець цієї справи».

— Громадянку Ніну… — переводжу подих, відчуваючи, як рука Ореста міцніше стискає мої пальці. — …визнати винною…

Помічаю, як Нестор стискає руки в кулаки.

— …П’ять років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній установі загального режиму, без заміни на умовний термін…

Ніна заплющує очі на пів секунди. Я помічаю, бо дивлюся саме на неї. Її пальці трохи тремтять. Десь позаду тихо схлипує якась жінка, можливо, її подруга чи родичка. У грудях щось ворушиться. Уява підсовує її іншу версію — ту, про яку говорив Нестор: амбітну, голодну до визнання, ображену на весь світ за те, що її не бачать як рівну. Жінку, яка не хотіла запам’ятатися в ролі «коханки», а хотіла бути коханою дружиною, партнеркою… І вона стала партнеркою… але, на жаль, не там і не з тими людьми.

Я не знаю, як до цього ставитися. Не встигаю розібрати власні думки, суддя йде далі:

— Громадянина Романа… — я мимоволі шукаю поглядом Ольгу. — …визнати винним…

Жінка в іншому ряду. Руки склала на грудях так, ніби тримає себе від розпаду.
Поруч батько Ореста. Він постарів за ці місяці так, ніби хтось перестав підфарбовувати його життя.

— З урахуванням співпраці зі слідством, відсутності попередніх судимостей, а також ролі у схемі, суд призначає покарання у вигляді трьох років позбавлення волі з можливістю умовно-дострокового звільнення після відбуття половини строку…

Ольга заплющує очі. Її губи рухаються, ніби вона щось шепоче. Молитву. Прокльон. «Дякую». Мені здається — всього потроху. Рома не дивиться ні на кого. Його плечі не падають і не вирівнюються. Він просто приймає. Як приймають поставлений діагноз, коли ти вже знаєш, що аналізи не збрешуть.

Я думаю про те, як легко було б зараз розкласти все по поличках: «він сам винен», «сам вибрав», «дорослий хлопчик». Але пам’ять підсовує недавню розмову, де Ольга говорила про нього не як про злочинця, а як про сина, якого вона одночасно любить і не розуміє.  І це складніше, ніж чорно-білий вирок.

Суддя переводить погляд на Нестора. Я відчуваю, як рука Ореста напружується.

— Громадянина Нестора…

Я вдихаю. Ніколи не думала, що почну в себе в голові вигадувати йому виправдання…

— …визнати винним у співучасті…

Ну, звичайно. Інакше бути не може.

— …з урахуванням активної співпраці зі слідством, повного визнання провини, віку обвинуваченого, відсутності попередніх судимостей і того, що частина завданої шкоди була компенсована, суд призначає покарання у вигляді трьох років позбавлення волі…

Мені стискає грудну клітку. Орест ніби кам’яніє. Хто б що не говорив — це його брат.

— …з відтермінуванням відбування й заміною на умовний термін із випробувальним строком у три роки, з обов’язковим проходженням програм реабілітації та психотерапії, забороною змінювати місце проживання без повідомлення контролюючих органів і зобов’язанням виконувати громадські роботи…

Повітря в легені повертається ривком. Я навіть не помічаю, що затримувала дихання, поки Орест не послабив тиск пальців.

Нестор сидить нерухомо. Його очі блищать — чи то від напруги, чи від сліз, яких він не дозволяє собі. Кути губ тремтять. 

Він не герой. Але й не безнадійний злочинець.

Суддя ще щось говорить про форми контролю, про можливість апеляції, про строки подання заяв. Юридична частина життя котиться далі за своїм сценарієм.

На вулиці холодніше, ніж здавалося всередині. Повітря свіже, вологе. Асфальт темніший, місцями блищить від недавнього дощу. Люди виходять із будівлі хвилями: хтось говорить голосно, хтось мовчить, дивиться під ноги.

Я стою на сходах, впершись долонею в перило. Нервова система ще намагається наздогнати події. Голова трохи гуде, як після занадто гучного концерту.

— Усе? — тихо питаю.

Поруч лунає знайомий голос:

— Для них ні, — відповідає Орест. — Для нас… гадаю, так.