Розділ 50.1 Орест

Орест

Прокидаюся від того, що щось тепле і довірливе дихає мені в шию. Спершу кілька секунд не розумію, де я. Стеля, стіни — не мої. Потім мозок підтягуює події минулого дня і все стає на свої місця.

Зоряна спить, загорнувшись у ковдру, як у кокон. Щока притиснута до мого плеча, рука — на грудях, пальці ледь торкаються тканини футболки. Дихає рівно, глибоко.

Я дивлюсь на її обличчя й ловлю себе на думці: не хочу рухатися. Якби можна було — залишився б так назавжди. Але реальність вже стукає по потилиці: Віктор, Нестор, протоколи, Ольга, Тетяна. День буде складний.

Обережно звільняю плече. Зоряна трохи морщить ніс, але не прокидається. Я підтримую її, кладу голову на подушку, поправляю ковдру. Вона бурмоче щось нерозбірливе і знову затихає.

На тумбочці її телефон. Я крадькома поглядаю на годинник: 7:40.

Дістаю з кишені ручку, дивно, але маю. Беру блокнот зі столу, вириваю маленький аркуш. Пишу друкованими літерами, щоб було легше прочитати напівсонними очима:

«Поїхав на кілька годин у справах. На зв’язку. Ввечері заберу вас зі Стефою додому. Орест».

Кладу записку на подушку так, щоб вона побачила її першою. Ще раз дивлюсь на Зоряну і виходжу, намагаючись не видати жодного звуку.

У коридорі прохолодно. З першого поверху долинає звук кавоварки.

На кухні мама Зоряни. У домашньому, але елегантному одязі. Волосся зібране. Вона помішує щось у сотейнику.

Помічає мене у відображенні шафки ще до того, як я встигаю привітатися.

— Доброго ранку, — каже, не відриваючись від плити. Голос рівний, але з металом.

— Доброго ранку, — відповідаю. — Вибачте, що так… непомітно з’явився вчора.

— Ви не вперше з’являєтесь у житті моєї доньки непомітно, — каже вона. Лише тоді вимикає вогонь і повертається до мене. — Сідайте.

Я сідаю за стіл. Вона наливає каву, ставить чашку переді мною, сама сідає навпроти, руки складені в замок.

— Я не дуже вмію вести світські розмови, — починає. — Тож перейдемо до суті.

— Гаразд, — погоджуюся.

— Я не знаю всіх деталей того, що сталося з моєю донькою. Не знаю, чому саме ви стали її вибором. Але я бачу наслідки. Учора я помітила паніку в її очах. Те, як вона здригається від гучних звуків. Те, як хапається за вас, — в грудях щось стискається. — Я не знаю, у що ви її втягнули. Але бачу інше: поруч із вами вона не на автопілоті. Вона сміється, злиться, сперечається. Вона… жива. — Вона трохи нахиляє голову набік, вдивляється в мене: — І тепер у мене до вас кілька пунктів.

— Слухаю, — кажу.

— Перше. Моя донька в мене одна. Якщо ви свідомо зробите їй боляче хоча б раз, я зроблю ваше життя дуже коротким і дуже неприємним. У межах закону. Але повірте, цього вистачить. — Жінка каже це так, що сумнівів не виникає. — Друге. Я не роблю вигляд, ніби «нічого не знаю». Ви живете разом. Вона доросла. Але я маю знати одне: ваші почуття, щирі? Чи це гра?

Її прямота — не агресія, а позиція. Це викликає повагу.

— Не гра, — кажу. 

Вона трохи стишує погляд.

— І третє. Зараз, вочевидь, відбувається щось неприємне. Після нашої сварки вона б не приїхала просто так вчора. Отже, Зоряна була налякана. Мені не подобається бачити її в такому стані. Ви робитимете все від вас залежне, щоб вона почувалася в безпеці?

— Так.

— У такому разі… — вона робить ковток кави, — ми в одному окопі. Ви захищаєте її там, де я не бачу. Я тут, де вас немає. Але якщо коли-небудь я дізнаюсь, що моїй дитині стало зле через вас…

— Ви зробите так, що я пошкодую, що народився, — завершую за неї. — Це чесно.

Ми кілька секунд просто дивимось одне на одного… як двоє людей, які дуже по-різному люблять одну й ту саму людину, але не збираються відступати.

— Ви її кохаєте? — питає вона несподівано. Без інтонацій.

Дивно, але відповідь приходить одразу.

— Так, кохаю.

Вона вдивляється настільки пильно, що хочеться відвести погляд. Але не відводжу.

Нарешті вона зітхає.

— Добре, — каже. — Тоді йдіть до своїх справ. Поки вона спить.

***

Відділок зустрічає знайомим запахом: кава, папір і втома.

Нестор іде поруч, руки в кишенях, плечі трохи підведені. Він не в кайданках, але кроки такі, ніби залізо вже брязкотить у нього в голові.

— Ти ще можеш розвернутися, — кажу. Не тому, що справді даю вибір. А щоб побачити, чи він хоч на секунду засумнівається.

— Ні, — відповідає, не зводячи погляду з підлоги. — Шанс на «розвернутися» я вже проср... — запинається, — втратив.

Віктор чекає нас у своєму кабінеті.

— Ну що, — каже, оглядаючи нас по черзі. — Готові до довгого дня?

— Ще й як, — бурмочу.

Він усміхається куточком губ:

— Сідайте. Наскільки я розумію, ви прийшли з’явитися з повинною та дати свідчення…

Починається марафон.

Я сиджу збоку й слухаю, як Нестор повторює те саме, що вчора у вітальні, тільки тепер у деталях. Дати. Суми. Маршрути. Прізвища. Назви підставних фірм. Схеми із пропусками й логістикою.

Віктор уточнює кожен нюанс. Коли заходить мова про Ніну, в Нестора тремтить голос. Але він не мовчить. І я бачу: кожне речення проти неї, як надріз ізсередини. Але він не відступає.

Розмова триває кілька годин. Наприкінці Віктор відкидається на спинку крісла, постукуючи ручкою по столу.

— Ну що ж, — каже. — За три дні матиму готовий протокол. Але вже тепер можна сказати: Ніна — не просто «шанована пані». Вона співорганізаторка. — Переводить погляд на Нестора. — Ти не жертва. Але й не ініціатор. Суд це врахує якщо й надалі співпрацюватимеш.

Нестор мовчки киває.

— А зараз… — Віктор поглядає на годинник. — Формально ти затриманий. Далі на тебе чекає суд щодо запобіжного заходу.

— Зрозумів, — каже Нестор.

Підводиться. Погляд — чистий. Перший раз за довгий час. Коли його виводять, він кидає мені короткий погляд: