Розділ 49.2 Зоряна

Зоряна

У будинку так тихо, що чути, як десь у глибині працює посудомийка. Світло в коридорі приглушене, кухня прибрана, Карина пішла перевірити, чи Стефі зручно, мама зачинилася у своєму кабінеті — «на кілька листів».

Я сиджу на дивані у вітальні, обійнявши коліна, і дивлюся у вікно. За склом — темний сад, ліхтарі вздовж алеї, тіні дерев. Телефон поруч мовчить. Час повзе...

На годиннику вже десята.

Я ледь не здригаюся, коли раптово дзвонить смартфон. Хапаю слухавку, і з динаміка долинає спокійний голос охоронця:

— Пані Зоряно, до вас пан Орест. Пропускати?

Серце робить кульбіт.

— Так, — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. — Звичайно, пропускайте.

Кладу слухавку. Підіймаюся. Не йду, лечу коридором. Відчиняю двері й бачу, як його машина вже заїжджає у двір. Фари на мить заливають сад білим світлом і згасають.

Дверцята грюкають. Він виходить. Виглядає втомленим, напруга в плечах. Але як тільки наші погляди зустрічаються, решта відступає. Я зриваюся з місця й біжу до нього. Грудна клітка злітає й опадає — від бігу, від радості, від полегшення.

Рвучко обіймаю його, притискаючись. Його руки миттєво обіймають мене у відповідь, міцно, впевнено.

Світ стискається до цієї точки дотику: я, він і нічне повітря між нами.

— Привіт, — каже тихо.

Я підіймаю обличчя, наші погляди зустрічаються.

— Я так злякалася, — з губ зривається тремтячий шепіт. — Ти не відповідав… 

— Ш-ш-ш, — він обережно проводить пальцем по моїй щоці, по лінії скули. — Все добре. — Нахиляється, торкається чолом мого. Я відчуваю його подих рівний, теплий. — Я тут.

— Може, вже познайомиш? — чую позаду голос Карини.

Я мимоволі відступаю на крок, відчуваючи, як щоки палають. Орест не відпускає повністю — просто кладе руку мені на талію, залишаючи контакт.

— Стефа спить, — кажу, заправляючи пасмо волосся за вухо. — Вона сьогодні змучилася.

— Добре, — киває чоловік. Лише тепер переводить погляд на Карину. — Ходімо, — шепоче мені на вухо. — Познайом мене з родиною.

У передпокої трохи прохолодніше. Світло від бра створює глибокі тіні.

Карина стоїть, спершися на стіну. Поруч — мама. Пряма, як струна, руки схрещені, підборіддя злегка підняте. Вона виглядає так, ніби може зараз провести перемовини на рівні уряду.

— Мамо, тітонько, — кажу. — Це Орест.

Він відпускає мою талію, робить крок уперед і подає руку:

— Добрий вечір. Мені дуже приємно з вами нарешті познайомитися.

Мама дивиться на його руку мить, потім стискає її. Це — її спосіб сказати «я все контролюю».

— Взаємно, — каже рівним, трохи прохолодним голосом. — Ми про вас… чули.

— Сподіваюся, не тільки погане, — усміхається він. Без бравади, але з упевненістю.

— Поки що недостатньо, щоб скласти повну думку, — сухо зауважує мама. — Але це справа часу.

— А я, — втручається Карина, — чула про тебе досить багато. Від Стефи. Заходьте, у нас тут усе-таки будинок, а не прикордонний пункт.

Я помічаю, як напруга в Орестових плечах трохи спадає. Карина вміє знімати градус.

— Ви щойно з роботи? — мама оцінює його поглядом ще раз.

— Скажімо, були справи, — відповідає. — Вибачте, що так пізно. Просто хотів переконатися, що з дівчатами все гаразд.

— Стефа спить, — підхоплює Карина. — Я щойно заходила до неї. — В її погляді з’являється знайома іскорка. — До речі… Раз ти вже тут, залишайся на ніч.

— Карино… — мама кидає на неї той самий погляд, яким зазвичай зупиняє юристів у суді.

— А що «Карино»? — розводить руками тітка. — Темно, пізно, хлопець виглядає, ніби його сьогодні прогнали через м’ясорубку. Пускати його зараз назад на трасу, не найкраща ідея.

Мама зітхає.

— У нього може бути робота зранку…
— Якщо буде, він доїде до неї й звідси, — не здається Карина. — Наречений він чи хто? — Повертається до Ореста: — Ви ж живете разом. Тож ніч у кімнаті Зоряни не стане шоком. Ми сучасні люди, не будемо вдавати, що не розуміємо, як це працює.

Я захлинаюсь повітрям.

— Тітонько…

 — Що? — щиро дивується. — Я ж не сказала «займайтеся чим хочете». Я сказала, переночуйте. Як нормальні люди. Виспіться.

Орест ледь помітно відкашлюється, але в очах — сміх.

— Я справді не хотів нікого турбувати. Але якщо це не проблема…

— Це проблема лише для моїх інстинктів контролю, — визнає мама. — Але я вчуся їх відпускати. — Дивиться на мене. — Зоряно, ти вважаєш це… прийнятним?

— Так, — відповідаю, і голос не тремтить. — Я… спокійніша, коли він поруч.

Мама мовчить кілька секунд. Потім киває.

— Гаразд.

Це майже «я вас благословляю», тільки в її стилі.

— Дякую, — серйозно каже Орест.

 — Спокійної ночі, — додає мама. — Завтра, коли всі виспляться, ми з вами поговоримо.

 — Звісно, — відповідає він.

Мама йде коридором — пряма, стримана, як завжди.

— Ну от, — підсумовує Карина. — Перший рівень знайомства пройдено. Ти, випадково, не голодний?

— Якщо чесно — так.

— Пішли, я тебе нагодую, — каже.

— Карино, дякую. Ти й так сьогодні цілий день на ногах. Я сама його нагодую.

— Ну-ну, — посміхається. — Годуй, — підморгує. — Спокійної ночі.

Вона плескає мене по плечу й зникає. Ми лишаємося вдвох.

— Це було не так страшно, як я уявляв, — каже Орест тихо.

 — Ти ще не бачив маму в режимі допиту. Сьогодні вона була милосердною.

— Будемо вважати це авансом. — Усміхається. — Нагодуєш?
— Ходімо, — киваю в бік кухні.

Він їсть спокійно. А я — просто сиджу поруч. І думаю тільки про одне: він тут.

***

Моя кімната здається… дивно стабільною.

Книжки стоять рівними рядами. На комоді — нотатник та ручка. На стіні — кілька фото. Ліжко застелене ідеально.

Я вмикаю нічник. М’яке жовте світло розтікається кімнатою, змиває стерильну рівновагу й повертає простору щось моє. Трохи безпеки. Трохи тепла.