Розділ 49.1 Орест

Орест

Він здригається, коли чує «брате». Так, ніби це слово — не про близькість, а про вирок.

— Можна… без цього? — сипло каже. — Просто… Нестор.

— Добре, — відповідаю, сідаючи в крісло навпроти. — Слухаю тебе.

Кілька секунд він мовчить, втупившись десь повз мене. Видно, як на шиї ходить кадик. Руки сплетені в замок, пальці — білі, нігті втиснуті в шкіру.

— Я не знаю, з чого почати, — чесно каже.

— Почни з початку, — відкидаюся на спинку.

Кут його губ смикається, ніби від втоми.

— Це було не так давно, — каже. — Просто… все стало занадто. Ти, напевно, думаєш…

Він раптово замовкає.

— Я думаю, що хочу почути, навіщо ти тут, — спокійно відповідаю. — А все інше, потім.

Він зітхає, нахиляється вперед, спершись ліктями на коліна.

— Ти знаєш, що мені двадцять один, — починає. — Я вчуся в магістратурі. Мав би зараз перейматися фінальною роботою, а не тим, скільки років мені можуть дати, — криво всміхається. — У нормальній сім’ї в цьому віці сваряться хіба через машину чи гуртожиток. У нас… — стискає плечима, — у нас, останнім часом, все оберталося навколо тебе.

— Не думаю, що ти прийшов поговорити про мене.

— Я прийшов, бо… — він ковтає, — бо більше не хочу бути таким. Я не витримую власного відображення. Моя мама… — запинається, — ти ж знаєш, яка вона.

— Не дуже, — відрізаю. — Я бачив лише її гіршу сторону. Ти, мабуть, знаєш її краще.

Він киває.

— Вона завжди казала, що не хоче бути «просто дружиною». Її з’їдало те, що тато мав життя до неї… іншу сім’ю. А вона залишалась… у тіні. Коханка, не партнерка. Їй боліло, що дід дивиться на тебе як на спадкоємця, а ми з нею просто додаток, — гірко всміхається. — Тетяна уважно слухала мамину злість. Вони зблизилися кілька років тому. Спочатку заходи, «успішні жінки за кавою». Потім бізнес. Тетяна казала: «Коли прийде Орест, Нестора й тебе відсунуть. Чого ти сидиш у тіні чоловіка? Разом ми зробимо багато. У мене є ресурс, потрібні люди…»

— А у вас комплекс, — продовую замість нього. — Склади, фури, маршрути.

— Так. Спочатку це виглядало сірим, але не чорним. Оптимізація, податки, готівка повз касу. Вони були щасливі. Мама, бо нарешті мала щось своє. Тетяна, бо відчувала силу, — очі в нього темнішають. — А потім сіре стало чорним. До Тетяни прийшли люди. Вона сказала мамі: «Можемо заробляти по-справжньому». Маршрути ті самі. Склади теж. Лише наповнення… інше…

Я вже знаю, що він має на увазі. Уява підсовує слово швидше, ніж він встигає його вимовити: «наркотики».

— А ти де в цій схемі? — питаю, ледве стримуючись.

— Спочатку ніде. Потім мама сказала, що їй потрібна своя людина. «Твій батько вже обрав старшого сина, я оберу свого, єдиного». — Усміхається безрадісно. — Після мого вступу до універу тато ніби зник. Вина перед тобою пожирала його зсередини. Якби не мама, він би, мабуть, взагалі забув про мене. Минулого року я з’їхав від них і контакт обірвався повністю. Тому її пропозиція вже не здавалася такою божевільною...

— І ти погодився.

— Так. Спершу це були лише цифри. Таблиці, графіки, часові вікна. Я розумів, що щось нечисто, але вписував це в «сіру зону». Мовляв, так працює великий бізнес. — Пауза. — А потім мені показали, що саме перевозять.

Він стискає кулаки. Я мовчу.

— Я не ідіот, — каже. — Це були не просто медикаменти. Я сказав мамі, що це перебір. Що так не можна. Що я не це хотів робити. — Зітхає. — Вона назвала мене зрадником. Сказала, що батько вже зрадив одну сім’ю заради іншої. Що скоро зрадить нас. А ми залишимось… нікому не потрібні. І я… злякався. Не поліції. Не тих людей. А того, що вона залишиться сама. Що я стану для неї ще одним, хто її покинув.

У грудях щось стискається. Сценарій знайомий до болю. Ті самі ролі — тільки актори інші.

— І ти залишився.

— Так. Я в схемі лише пів року. Сказав собі, що це тимчасово. Що вона заробить і вийде. Що ніхто не постраждає. Що це просто цифри. — Усміхається криво. — Але згодом заборонені медикаменти перетворилися на пакети з наркотою… А останньою краплею стала Стефа.

У кімнаті стає ще тихіше. Я майже чую, як на кухні дзижчить холодильник — монотонно, нав’язливо, ніби заповнює ті проміжки, де мали би звучати наші слова.

— Спочатку вона просто ходила по комплексу, — говорить Нестор. — Сміялася, слухала все навколо, лізла, куди її не просили. Я дивився на неї й думав, що вона… дуже смілива. І дуже дурна. Бо не розуміє, куди влізає. Я боявся, що мати дізнається, і тоді в Стефи не буде шансу. — Він підіймає на мене погляд і майже одразу відводить. — Тетяна першою почала панікувати. Казала, що «донька Ольги — це помилка». Що буде як вона щось почує чи побачить…

Він стискає щелепи. Я чекаю.

— Мама спочатку сміялася. Мовляв: «Молоді завжди пхають ніс. За тиждень мине. Після ювілею вона поїде». А потім… — він проводить рукою по волоссю, затримуючи долоню на потилиці, ніби там болить. — Потім Стефа почала справді бачити. Рома проколовся… Вона почала дедалі більше запитувати. Зникати в технічних зонах. І вони вирішили, що треба показати їй межі.

— «Показати межі»? Це дуже м’яко сказано, — кажу.

— Я не знав деталей, — швидко додає він. — Мені сказали тільки: «Треба допомогти з логістикою. Вивезти. Поговорити. Пояснити». Мені присягалися, що її ніхто не чіпатиме. — Він стискає кулаки так сильно, що аж біліють кісточки. — Я повірив.

— Що ти зробив? — питаю. Голос залишається рівним і я дивуюсь цьому. Всередині він мав би давно зірватися.

— Передав машину Олегу. Дав ключі. Сказав, коли виїжджати, щоб охорона нічого не запеленгувала. Стер записи з камер. Домовився з Дорошенко, — він ковтає, наче слова ріжуть. — Але її не привезли туди, куди я сказав. Рома бачив, як вона щось знімала на камеру, і мати з Тетяною вирішили переграти все. Вони злякалися, що Стефа знає більше, ніж варто.

Він проводить долонею по обличчю. Тепер він виглядає значно старшим за свої двадцять один: