Розділ 48.2 Орест

Орест

Коли виходжу з адміністративного корпусу, вже сутеніє. Я сідаю в машину, кидаю папку з роздруківками документів від Віктора на пасажирське сидіння, дістаю телефон. Натискаю кнопку. Чорний екран. Ще раз. Нуль реакції. Перевіряю бардачок, розуміючи, що зарядника немає.

Залишив удома…

 — Чудово, — бурмочу. — Ідеальний час для соціального відключення.

 Подивитися на годинник можу тільки на панелі автівки: 19:05. Доки доїду додому, буде восьма. І жодного способу написати Зоряні… 

Я кілька секунд сиджу, стискаючи кермо. Логіка каже: все ок. Інша частина мозку спокійно крутить перед очима всі найгірші варіанти. У вікно стукають пальцями. Здригаюся рефлекторно, потім розрізняю знайоме обличчя. 

Микита. 

Відкриваю двері.

— Ти що, думками вже вдома? — питає він. — Я тебе тричі кликав.

— Телефон сів, — кажу замість пояснень. — І мозок теж на мінімалках.

— Добре, що хоч у машини бак повний, — відказує. — Підкинь мене до міста? Я приїхав зі слідчим, без коліс.

— Сідай, — киваю. — Все одно туди ж.

 Він влаштовується на пасажирському, відсуває папку собі на коліна.

 — Ну що, герой дня, — протягує. — Як відчуття від першої офіційної операції?

— Пітно, голосно і дуже мало гарантій, — відповідаю, вмикаючи двигун. 

Ми виїжджаємо з території. Охоронець біля КПП кидає на нас косий погляд… сьогодні в нього, мабуть, буде довга ніч.

— Тетяна як трималася? — питаю, коли ми вже звертаємо на трасу.

Микита зітхає, відкидається в кріслі:

 — Як акторка, у якої головна роль у дешевій мелодрамі, — каже. — Спочатку шок: “Що, які фури, які коробки, я нічого не знаю, я тільки паперами займаюся”. Потім обурення: “Це підстава, ви гробите репутацію комплексу”. Потім, легкий переляк, коли Віктор почав читати їй витяги з протоколу допиту Романа.

 — Щось конкретне сказала? — уточнюю.

 — Конкретне? Ні, — кривиться він. — Але Віктор, каже, що кілька затриманих готові до розмови та допомоги слідству.

 Я мовчу, вдивляючись у дорогу. Фари розрізають вечір.

 — Віктор думає, що в схемі є як мінімум ще одна людина, окрім Тетяни, — озивається Микита.

 — Що Віктор буде робити далі? — питаю.

 — Для початку стандарт: ухвали на обшуки, експертиза коробок, телефони затриманих, їхні контакти, маршрути, — перебирає Микита на пальцях. — Плюс він хоче, щоб ми з тобою дали йому повний доступ до всього, що в нас є: відео, логи, внутрішні переписки, схеми доступів.

 — Дамо, — кажу.

 Микита гмикає.

 — А ще, — продовжує він, — Ольга.

 — Що Ольга? — напружуюся.

 — Вона не тільки “дала згоду співпрацювати”. Після того, як ви поговорили, — він кидає на мене короткий оцінюючий погляд, — вона сама запропонувала перевірити все по камерах і документах. Особисто. Щоб нам допомогти.

 Я стискаю кермо сильніше.

 — І?

 — І вже показала Віктору кілька моментів, які не були очевидні навіть нам, — каже Микита. — Наприклад: хто з адмінів мав доступ до редагування графіків поставок, які зміни вносилися в останній момент, які картки персоналу найчастіше “забували” проводити через турнікет на службовому в’їзді. Тобто вона грає за нас… — скептично додає.

 — Вона грає за комплекс, свою шкуру та свого сина, — поправляю. — Але зараз наші інтереси дивним чином збігаються.

 Я мовчу. Картинка Ольги в кабінеті, з втомленим обличчям і чесними словами, все ще свіжа. Я сам не очікував від неї такого…

 — І ще одне, — додає Микита. — Вона погодилась на розмову з Тетяною під запис.

 — На прослуховування? — уточнюю.

 — Угу. Оперативна комбінація, як люблять казати люди у бронежилетах, — хмикає він. — Завтра або післязавтра, як тільки Віктор домовиться з прокурором і технарями. Схема проста: Ольга викликає Тетяну до себе в кабінет “обговорити кризу”, тисне на неї як жінка, як людина, в якої в комплексі накрили контрабанду.

 — А за стінкою… — підхоплюю.

 — За стінкою слідча група, — закінчує він. — І техніка. Нам потрібен хоч один чіткий “хто зверху”, “з ким ти працюєш”, “кому ти звітуєш”. Хоч щось, що потім можна буде підв’язати до дзвінків, грошей і маршрутів.

Я уявляю цю сцену: Ольга і Тетяна в кабінеті, дві жінки, які були “командою”. І між ними тріщина, у яку зараз вставлять мікрофон і пару протоколів.

 — Тетяна клюне? — питаю. — Вона розумна. Може замкнутися і говорити тільки через адвоката.

 — Якщо ми потиснемо по всіх фронтах, — каже Микита, — ймовірність того, що вона заговорить, зростає. У неї є мозок. Він зараз дуже швидко рахує, де їй вигідніше: мовчати до кінця чи спробувати продати когось дорожче, ніж вона сама.

 Ми деякий час їдемо мовчки. Місто повільно підповзає ближче: більше вогників, більше машин, більше звичайного життя…

 — І що нам залишається? — нарешті питаю.

 — Техніка, — знизує плечима Микита. — Завтра зранку ми з твоїми хлопцями підключаємося до прослуховування, налаштовуємо сервери, щоб нічого не загубити, підтягуємо резервні копії з камер, які “дивом” можуть зникнути. Віктор та його люди займаються своїми папірцями. Ольга готується до спектаклю з Тетяною. А ми чекаємо.

 Я стискаю зуби.

 — Ненавиджу чекати, — кажу.

 — Знаю, — посміхається він. — Але іноді найкраща атака — це один добре поставлений мікрофон за стіною.

Я хмикаю, думаю про обличчя Ольги, коли я сказав їй, що Рома вліз у цю історію. Якось дуже хочеться, щоб хоч для когось із них це закінчилося не повним крахом.

 — Ти як? — раптом питає Микита.

 — Втомлений, — чесно відповідаю. — І хочу додому.

 — До коханої? — підколює він.

 — Можна й так сказати, — криво усміхаюся.

 Повертаємо на міську магістраль. Рух стає щільнішим, але звичнішим. Мені завжди здавалося, що після таких днів світ має зупинятися хоча б на хвилину. А він, навпаки, розганяється.