Розділ 48.1 Зоряна

Зоряна

— О, почалося, — тихо бурмоче Карина собі під ніс, але так, щоб усі почули. — Я ще навіть чайник не встигла ввімкнути…

— Мамо… — починаю.

— Ні, давай, — перехоплює вона. — Бо я, виявляється, дізнаюся про твоє особисте життя від чужих людей, — киває на Стефу, — а не від власної доньки.

— Вибачте, — миттєво встряє Стефа. — Я просто констатувала факт, — піднімає руку вгору, як школярка, що хоче відповідь. — Обручка це доволі помітний елемент образу.

Карина здивовано дивиться на дівчину поряд зі мною, криво усміхається:

 — Ну, тут не посперечаєшся.

Мама переводить погляд на неї, кидає:

 — Карина, ти хоч раз могла б стати на мій бік, — каже мама, повільно спускаючись сходами. — Ти все ж таки моя сестра.

— Я завжди за правду, — зітхає тітонька. — А правда в тому, що обручка на пальці це не фотошоп, і люди зазвичай не зобов’язані звітувати перед родиною за кожен поцілунок, — підморгує мені. — Але це так, ліричний відступ.

Вона легенько торкається плеча Стефи:

— Ходімо хоч каву поп’ємо, щось перекусимо, ти мені все розповіси: і про мою племінницю, і про свого брата.

Я відчуваю, як мама напружується ще сильніше.

 — Справді, давайте для початку щось з’їмо, — кажу я. — А потім будемо влаштовувати допити з пристрастю.

 — Це називається не “допити”, а “нормальний діалог у родині”, — сухо відповідає мати.

 — Ага, — не витримує Стефа. — Якщо це у вас “нормальний діалог”, я починаю розуміти деякі речі…

 Я мало не хапаю її за рукав, шикаючи:

— Стефо…

Я не розумію, куди поділася та тиха дівчина, яка за останню годину не сказала ні слова. Зараз вона прямо справжня, як тоді… у комплексі.

 — Що? — вона дивиться на мене невинними очима. — Я, взагалі-то, теж “родичка нареченого”. Маю право на репліку.

Карина ледь не давиться сміхом, але швидко прикриває рот рукою, роблячи вигляд, що кашляє.

 — Так знаить… родичка, — повільно каже мама, роздивляючись Стефу. — Виховання залишає бажати кращого… Вже боюся уявити нареченого…

— Мамо, — шиплю, дивлячись у її бік.

— Ну, яка вже є, — кланяється Стефа ледь помітно. — Прошу пробачення, Ваша Величносте, якщо зовнішністю й характером не вдалася. А мого брата не варто боятися. На відміну від вас, він Зоряну любить.

Мамині брови смикаються.

— Цікаве почуття гумору, — зверхньо кидає мати, проте я бачу щось сумне у її очах. — Ми з мамою на мить дивимося одна на одну. У її зіницях не тільки злість. Там ще щось: страх, розгубленість… і щось дуже схоже на біль. — А от ти могла б розповісти своїй “майбутній родичці” про елементарні правила поведінки, — каже, підходячи до мене.

Карина не витримує, обертаючись біля повороту на кухню:

— Можливо, перш ніж дорікати, ти спитаєш, як вона?

— Я і питаю, — огризається мама. — Просто в мене, знаєш, теж був не найспокійніший день.

Вона стискає пальці в кулаки, проте одразу розтискає, повертаючи контроль. На секунду мені хочеться вже звично відстрілюватися чимось у відповідь. Але я бачу, що в неї тремтять руки.

— Так, нумо на кухню, — Карина театрально плескає в долоні, зазиваючи нас. — Пропоную перенести це шоу туди, там хоч чай є.

— Карина, — мама кидає на неї втомлений погляд. — Можна хоч раз без твоїх…

— …спроб розрядити атмосферу? — тітка усміхається. — Ні, не можна. Ти бідолашних дівчат заморозиш своїм поглядом.

Стефа із Кариною зникають на кухні. У передпокої лишаємося тільки я й мама. Вона ще мить стоїть, щось відсторонено обмірковуючи, потім зітхає і проводить рукою по обличчю, стираючи якусь невидиму маску.

— Я… — починає, але тут же зупиняється, наче слово застрягає в горлі. — Чорт, — спирається на стінку, наче їй раптом важко стояти. — Я не вмію це нормально робити, — бурмоче. — Казати… потрібні речі. У потрібний спосіб.

Всередині все ниє після вчорашнього, проте мені так хочеться мати поруч просту, звичайну маму. А не постійно зайняту бізнес-леді… Я ще ніколи не чула від неї таких щирих інтонацій.

— Можеш спробувати, — кажу. Сама дивуючись, наскільки спокійно це звучить.

Мама піднімає на мене очі. Вони не злі. Вони втомлені й розгублені.

— Я злякалася, — каже нарешті. — Що ти будеш схожа на нас із Кариною. Так, я… трохи вийшла з себе. Бо мені здавалося, що ти вирішила, ніби я… — вона криво усміхається, — ніби я монстр, який скористається будь-якою твоєю слабкістю та зламає тобі життя.

Мені боляче це чути… Мої очі стають скляними.

— Я так ніколи не думала. Ти не монстр, — кажу, намагаючись посміхнутися. — Ти… просто трохи специфічна.

 Вона сміється коротко, сипло.

— Я знаю, — зітхає. — Учора я сказала тобі багато зайвого, — каже зненацька. — Ти ніколи не казала, що в тебе зараз серйозні стосунки. Чоловік, з яким я хотіла тебе познайомити, дуже цінує інститут родини. Він би тебе не зрадив. Він дуже шляхетний, та… — вона стискає руки. — Я, мабуть, могла б почати не з: “чому ти не сказала, що виходиш заміж”, а з: “я рада, що ти щаслива”.

На цьому місці в мене щось провалюється десь під ребра.

— Було б непогано, — тихо погоджуюся.

Вона мовчить, потім відсторонюється від стіни.

— Ми можемо поговорити? Нормально. — Вона робить жест у бік коридору. — У кабінеті.

Я вдихаю.

— Гаразд, — кажу. — Можемо.

— Дякую, — вона майже нечутно додає це слово, ніби боїться, що воно звучить від неї неприродньо.

Ми робимо кілька кроків у бік коридору. Я зупиняюся біля кухонних дверей, зазираю всередину. Карина вже щось енергійно розповідає, розмахуючи ложкою, Стефа сидить за столом із кружкою в руках, розслаблена. Я відчуваю запах кави і кориці…

Ми з мамою переглядаємося. У її погляді щось м’яко змінюється, коли вона дивиться на Стефу й на тітку. Неначе вона теж бачить, що тут не тільки хаос, а й щось… дуже домашнє.

 — Ходімо, — каже вона вже спокійніше.