Розділ 47.2 Зоряна

Зоряна

Таксі глухо посапує на світлофорі, як втомлена тварина. Я дивлюся у вікно, але замість міста перед очима Нестор… і наша розмова.

Поруч із водієм сидить охоронець Ореста — масивні плечі, погляд постійно ковзає в дзеркало бокового виду.

— Як тільки Орест з’явиться на зв’язку, я одразу повідомлю, де ви, — каже він, трохи обертаючись до нас. — Не хвилюйтесь.

— Власне, я якраз хочу, щоб ви були удома, — відповідаю. — Якщо він прийде раніше, ніж подзвонить, ви з ним порозмовляєте і все поясните.

Про Нестора я йому не сказала, лише те, що мені неспокійно… Поруч постійно була Стефа, не могла я її лякати своїми здогадками.

— У мене наказ, — впирається. — Постійно вас обох супроводжувати й охороняти.

— У мене вдома спокійно настільки, наскільки взагалі може бути, — я стискаю ремінь безпеки. — Тож, коли приїдемо, будь ласка, розвертайтеся і їдьте назад.

Він хитро зиркає на мене в дзеркало.

— Спочатку я подивлюся, де живе ваша родина, — бурмоче. — Та впевнюся, що там безпечно. І поїду я тільки якщо на місці буде своя охорона.

Він думає, що її там немає… Я вже втомилася від цього спору, тож спокійно кажу:

— Буде.

Стефа й досі мовчить. Вона притихла біля мене, дивиться у вікно, пальцями водить по шву на джинсах.

Коли таксі звертає з центральної вулиці в тихий приватний сектор, вона підводить голову.

— Нам точно сюди? — нарешті питає.

— Так, — відповідаю.

Потім бачить паркан і завмирає.

Ми під’їжджаємо до високої огорожі з кованими елементами й кам’яними стовпами. За нею видно шматок фасаду: світлий камінь, великі вікна. Біля воріт — охоронець у темній футболці з рацією.

Таксі зупиняється. Охоронець мимоволі випрямляється, придивляється до номера, потім до нас. Впізнає мене й киває.

— Це… твої родичі так живуть? — тихо видає Стефа. В її голосі не заздрість, а чисте здивування.

— Угу, — відповідаю, відстібаючи ремінь.

— І ти мені навіть не натякнула, що ти з… — вона обводить усе рукою, — отакої родини?

Я усміхаюся куточком губ:

— З якої “отакої”? — питаю.

— Заможної…

— Бо там усе складно, — кажу. — І “отакої”… не завжди означає “щасливої”.

Вона з розумінням киває.

Наш супроводжуючий виходить із машини першим, обмінюється кількома словами з охоронцем біля воріт. Той уважно озирає вулицю, двір, нас, потім знову дорогу.

Тільки після того, як вони все оглянули, він трохи розслабляється.

— Добре, — кажу. — Тут безпечно. Далі ми самі.

— Я проведу вас до дверей, — усе ще впирається він.

— Ви проведете нас до дверей, — зітхаю, — а потім сядете у таксі й поїдете додому. А якщо ви знаєте, де зараз Орест, то їдьте до нього. Домовились?

Він вагається секунду, потім коротко киває:

— Добре. Домовились. Поїду додому.

Ми йдемо алеєю, обабіч акуратно підрізані кущі й ліхтарі, що вже загорілися. Вечір м’яко лягає на двір, у вікнах будинку тепле світло.

Я відчуваю, як у мені одночасно піднімаються два відчуття: дивний спокій “дому” й стара, знайома тривога та біль після спогадів вчорашньої розмови з мамою.

Охоронець упевнюється, що на вулиці тихо, киває нам і зупиняється, не заходячи всередину. Я чую, як за спиною рушає машина… він таки поїхав.

— Вражає, — шепоче Стефа, поки ми підходимо до широких сходів. — Я думала, ти… ну… зі звичайної родини. Ти ніколи не казала про статус родичів.

Не до кінця її розумію, адже її родина більш заможна та має більше можливостей, статків і зв’язків загалом.

— Статус… Повір, іноді його краще не мати. У мене звичайна мама та тітонька, щоправда зі своїми “цікавинками”. Моя тітка, наприклад, ніколи не акцентувала увагу на грошах або статусі, а от мама… це інше, — кажу. — Ходімо.

Я не встигаю доторкнутися до ручки, як двері відчиняються. На порозі тітонька Карина. Вона, як завжди, трохи розкуйовджена, з рушником через плече, наче її відірвали від кухні.

— Сонечко моє! — вона мало не вискакує на ганок, обіймає мене так міцно, що на секунду перехоплює подих. — Чому ти не попередила, що приїдеш? Я хоча б щось твоє улюблене приготувала б.

У її руках тепло. Від неї пахне чимось смачним і корицею.

— Карино, ми… все якось спонтанно, — мимрю я їй у плече. — Вибач.

— Ну-ну, — вона відступає на крок, уважно вдивляється в моє обличчя, ніби намагається прочитати між рядків. — Головне, що ти приїхала. І не сама. Не стоїмо, давайте всередину.

Ми заходимо у просторий передпокій. Забувши познайомити їх, відкриваю рот, щоб представити:

— Це моя тітонька Карина, а це…

— Я Стефа, — перебиває мене вона впевнено. — Сестра її нареченого.

Карина завмирає на секунду, переводить погляд із неї на мене.

— Сестра… її нареченого, — повторює повільно, ніби приміряє фразу. Потім опускає очі на мою руку. — А я вчора все гадала, обручка на пальці… це просто прикраса чи таки дійсно обручка... Не наважилась запитати.

Я автоматично стискаю пальці, ніби хочу її сховати, але вже пізно. Вчора я зовсім забула зняти обручку… Та й сьогодні… вона здається такою непомітно правильною. Я до неї вже так звикла…

Карина усміхається тепло, трохи змовницьки.

Збагнувши, що сказала щось, не подумавши, Стефа винувато повертається до мене, шепоче:

— Вибач…

— Ну що ж… — тітка легко обіймає Стефанію за плечі, й та на мить губиться, не знаючи, куди подіти руки. — Тоді заходь, “сестро нареченого”.

Я бачу, як у Стефи на мить тьмяніє погляд.

— Дякую, — тихо каже вона.

Я вже хочу пожартувати щось, щоб розрядити атмосферу, як раптом зверху, зі сходів, лунає знайомий голос:

— А ти не збиралася казати, що заміж виходиш? — Я піднімаю очі. Мама стоїть на повороті сходів на другий поверх, тримається за перила. Виглядає так, ніби щойно вийшла з кімнати, але очі уважні, напружені. — Або вже після весілля поставила б нас перед фактом? — додає вона.