Розділ 47.1 Орест

Орест

Я вдихаю й розумію: як би ми не ставилися одне до одного, зараз нам обом треба одне й те саме… правда про те, що тут відбувається.

Я дивлюся на неї, та кілька секунд просто мовчу. Вона сидить навпроти, спершись ліктем об підлокітник, тримає пальцями скроню. Зазвичай на цьому місці вже летить перша колюча фраза. Зараз — тиша.

— Ти сказала “нашим бізнесом”, — нарешті вимовляю. — Мені потрібно зрозуміти, чому він став твоїм. Чому дід віддав комплекс тобі.

Очі Ольги звужуються.

— От як, — тихо каже. — Ми з цього почнемо?

— З цього, — відповідаю. — Бо мені доводиться розгрібати те, що тут відбувається. А це прямо пов’язано з тим, хто за що відповідає. І чому.

Вона відкидається на спинку крісла, якийсь час вдивляється кудись поверх мене, у точку на стіні.

— Ти ж знаєш офіційну версію, — каже. — Батько про мене навряд чи буде розповідати. Я просто захотіла цей комплекс. Усім так зручно. Родині теж.

— Офіційні версії мене сьогодні цікавлять найменше, — кажу. — Скажи мені правду.

Вона криво всміхається. Скоріше собі, ніж мені.

— Ти думаєш, я не хочу правди? — тихо питає, роблячи паузу, вдихає глибше. — Гаразд. Ти хотів почути, чому твій дід віддав комплекс мені. Це буде довга історія…

— Ми не поспішаємо.

— Я дуже кохала свого першого чоловіка, — говорить вона просто, ніби констатує: “сьогодні вівторок”. — Того, від якого Рома, — я мовчу. Про це всі завжди говорили побіжно, як про незручну деталь біографії, яку краще згладити. — Ми були дурні й щасливі, — в куточку її губ на мить з’являється тінь усмішки. — Він мені нічого не обіцяв… і водночас обіцяв все. Батьки його терпіли, бо я сяяла, як лампочка. Вони змирилися. А потім він просто зник… — вона відводить погляд, дивиться кудись у бік вікна. — Спочатку ми його шукали… Всі. Я, батьки. А через кілька місяців прийшов лист, — її пальці автоматично стискаються на підлокітнику. — “Не шукай мене. Я не бачу з тобою майбутнього”. Красива, акуратна фраза, так?

— Ти все одно знайшла, — тихо кажу.

— Звісно, — вона гірко посміхається. — Коли ти любиш до дурості, лист тебе не зупиняє. Я все одно його знайшла. Щоправда, з іншою жінкою. Іншим життям. І от тоді… — вона робить жест пальцями, ніби щось ламає навпіл. — От тоді щось у мені тріснуло. — Вона замовкає на кілька секунд. — Я впала у депресію, — говорить чесно. — Тільки тоді цього слова вголос майже не вживали. Казали “Ольга важко переживає втрату чоловіка”. Я не виходила з кімнати. Ненавиділа дзеркала. Ненавиділа себе. Єдине, заради чого вставала з ліжка… це Рома. Маленький хлопчик, дитина від коханого чоловіка. Він був єдиною ниткою, яка тримала мене в реальності. Коли я на нього дивилася, здавалося, що частина того життя, яке мені зруйнували, ще зі мною.

Я ковтаю. Рому я знав завжди як “улюбленого сина”. На Стефу вона завжди забивала.

— Батьки тоді дуже злякалися, — продовжує Ольга. — Вони не знали, що робити з дочкою, яка перестала нормально жити. У їхній картині світу було два рішення: перше — “психіатрія”, друге — “нове життя”. Психіатрію вони відкидали, бо “в нашій родині такого не було й не буде”. Залишалося “нове життя”: правильний чоловік, правильний шлюб, стабільність, нова дитина.

Я вже знаю, куди це веде. Але мовчу.

— Вони приводили мені “гідних чоловіків”, — Ольга скривлюється. — Один із них був твоїм другим дядьком, — так вона називає чоловіка, від якого Стефа. — Хороший. Справді хороший. Він мене кохав. А я… Я намагалася. Справді. Я йому чесно казала, що ще не відійшла від попереднього життя. Він відповідав, що “все мине із часом”.

Ольга коротко сміється. Звук порепаний.

— А потім було те саме, що завжди, коли батьки вважають, що знають краще. Почався тиск. “Ти молода, ти не можеш так жити, ти не маєш права ламати життя дитині, ти повинна дати Ромі нормальну сім’ю, цей чоловік — твій шанс”. І я… здалася. Шлюб, нова квартира, новий побут. І дуже швидко їхня нова ідея: “тобі треба ще одна дитина, тоді ти точно відпустиш минуле”.

— Ти не хотіла, — говорю, бачачи її таку щирість перший раз у своєму житті.

— Ні, — її голос стає тихішим. — Я була не готова. Не до шлюбу, не до материнства вдруге. Я любила Рому нав’язливою, хворобливою любов’ю. Та й зараз… Мені здавалося, що якщо в мене з’явиться ще одна дитина, я… зраджу його. Наше з ним “ми”. Але батьки тиснули. Чоловік просив. Вони всі говорили, що “це мене врятує”.

Вона кліпає частіше. Її голос жорсткішає:

— Я не хотіла порятунку. Розумієш? Мене не потрібно було рятувати… Коли я завагітніла Стефою, я плакала. Не від щастя. Від страху. Я народила… і не змогла переключитися. Не змогла полюбити її так, як треба дитині. Я робила все “правильно”: няньки, графік, лікарі. Але щоразу, коли бачила, як мої власні батьки носяться зі Стефою, як чоловік бере її на руки… мені здавалося, що вони забирають у Роми те, що має належати йому одному. Любов, увагу, час. Тож я робила те, що вміла: тримала Рому ближче.

Вона зітхає.

— Я знаю, що це звучить огидно, Оресте. Я не виправдовуюсь. Я просто… пояснюю.

У горлі пересихає. Я бачив це все ззовні, але ніколи — зсередини.

— Потім чоловік помер, — продовжує вона вже майже шепотом. — Стефа була ще маленька. І я зробила найгірше, що могла зробити. Замість того, щоб хоч трохи наблизитися до доньки, яка щойно втратила батька… я ще сильніше вчепилася в Рому. Він знову став моєю єдиною ниткою. Стефа… — вона ковтає. — Стефа лишилася десь… поруч. З бабусею, дідом, няньками. Завжди з трохи ображеними очима…

На секунду її голос зривається, а очі стають скляними.

— Я бачила, як вона дивиться на мене. Як на чужу. І щоразу, коли хотіла зробити крок до неї… всередині здіймався панічний страх, що я “зраджу” Рому. Я робила вигляд, що так треба. Що “вона ж не без любові, її всі інші люблять”. А потім минули роки… І раптом виявилося, що я мама, яка не знає власної дитини.