Розділ 46.2 Орест

Орест

Не встигаю толком видихнути, як з боку службових дверей долинає гомін:

— Там поліція…

— Кажуть, когось заарештували…

— Пані Ольго, на складі…

Фрази накладаються одна на одну, наче хвиля. Двері, що ведуть до службового коридору, відчиняються, і у двір виходить група людей.

Попереду Ольга. Вона йде швидко, майже різко, але без звичного демонстративного пафосу. Поруч із нею Тетяна, трохи позаду ще двоє адміністраторів і охоронець без куртки, який, судячи з усього, першим побіг “попередити керівництво”.

Ольга зупиняється, коли бачить білий фургон, людей у бронежилетах, затриманих із руками за спиною. Її погляд ковзає по всій «сцені», чіпляється за мене. Вона виглядає втомленою. Не «злегка втомленою», як після довгого робочого дня, а виснаженою на рівні кісток: темні кола під очима, трохи розмазаний макіяж, пасмо волосся вибилося з зачіски. І майже жодної звичної колкої репліки наготові.

Тетяна, навпаки, миттєво збирається. Її обличчя на секунду смикається, а потім застигає маска “контрольованого здивування”.

— Що тут відбувається? — голос Ольги звучить різко, але без крику. Вона звертається одразу і до мене, і до Віктора, і до всієї цієї сцени разом. — Чому на моїй території поліція, фургони й наручники, а я дізнаюся про це зі слів охорони?

Тетяна додає, вже більш офіційно:

— Оресте, пане… — вона кидає короткий погляд на нагрудний знак Віктора, — ви усвідомлюєте, який це удар по репутації комплексу? Мені щойно подзвонили, кажуть, що гості вже ставлять запитання.

Ольга, не відриваючи очей від мене, тихо, хриплувато додає:

— Оресте, будь ласка, поясни мені, що ти тут влаштував.

Віктор робить крок уперед. Він показує посвідчення:

— Пані Ольго, у вашому комплексі щойно затримано кількох співробітників під час незаконної поставки. Ми діємо на підставі отриманих доказів і свідчень.

— Якій ще “незаконній поставці”? — тихо питає Ольга. Голос не зривається на істерику, він втомлений. — Наші склади проходять всі перевірки. У мене немає жодних підстав вважати, що…

— У вас є підстави вважати, що сьогодні в службове крило заїхала фура з неповними накладними, — перебиває її Віктор. Говорить рівно, але жорстко. — Що в ній були ящики без маркування. І що ці ящики пройшли повз офіційну систему обліку. Охоронець, вантажники й водій зараз затримані.

Тетяна робить крок уперед:

— Це якась помилка, — швидко каже вона. — Наші поставки всі документовані. Якщо охоронець щось не записав у журнал, це дисциплінарне порушення, але говорити про “схему”…

— Це не одна помилка в журналі, — коротко відрізає Віктор. — Це повторюваний маршрут, конкретні люди, змінені налаштування камер і коробки, яких немає в жодній накладній. Нам уже є з чим працювати. У вашому комплексі займаються наркотиками.

Ольга переводить погляд на мене.

— Ти був в курсі цього? — питає.

— Так, — відповідаю. — Я був на складі, коли їх брали. Ми з Микитою й відділом безпеки збирали дані.

Її губи стискаються в тонку лінію. Звичний порив вкусити словом на мить з’являється в жіночих очах і так само швидко згасає.

— Добре, — каже вона. — Якщо в моєму комплексі хтось займається таким лайном, я хочу знати, хто. І хочу, щоб це прибрали.

— Ольго, — Тетяна різко повертається до неї. — Я наполягаю: нічого не говорити й не підписувати, доки ми не отримаємо всі офіційні документи. Нам потрібен адвокат, а не…

— Мені потрібен порядок, — перебиває її Ольга. Голос не підвищується, але в ньому з’являється сталь. — І відповіді.

Вона дивиться на Віктора:

— Я готова співпрацювати. Але не тут, у дворі, перед гостями й персоналом. Перейдемо до адміністративної частини. Мій помічник надасть вам доступ до всіх журналів, контрактів і внутрішніх документів, які вас цікавлять.

— Це в наших спільних інтересах, — киває Віктор. — Нам треба буде поговорити з вами офіційно.

— Звісно, — коротко киває Ольга. Потім, вже звертається до мене: — А з тобою, Оресте, я хочу поговорити окремо. Зараз.

Тетяна стискає пальці в кулак.

— Ольго, зараз не час для сімейних розмов. У нас кризова ситуація. Тобі потрібно бути тут, контролювати…

— Саме час, — спокійно відповідає Ольга. — Якщо він вже привів сюди поліцію, я маю право почути від нього все, що мені цікаво. Вона обводить очима подвір’я, фургон, наручники. — І я не збираюся влаштовувати шоу для персоналу.

Віктор киває:

— Тоді так. Ми з колегами йдемо в адміністративний корпус, працюємо з документами й затриманими. Пані Тетяно, — він дивиться на неї, — ваша компетенція у логістиці нам знадобиться саме там.

— Звичайно, — стискає вона губи. — Я покажу вам усе, що стосується складів і маршрутів.

— Адміністратор або ваш помічник, — додає Віктор до Ольги, — нам також потрібен. Щоб відкрити доступ до журналів, карток персоналу й камер.

— Домовились, — відповідає Ольга.

***

По дорозі до адміністративного корпусу вона йде трохи попереду, я — поруч, на півкроку позаду. Тетяна й Віктор із групою поліції трохи відстають, їх перехоплює чергова адміністраторка, бліда, з великими очима.

— Соля, — коротко кидає Ольга, обертаючись, — ти залишаєшся з паном Віктором. Даси їм доступ до всіх журналів в’їзду-виїзду, складських накладних, електронних карток персоналу, камер. Усе, що попросять. Зрозуміла?

— Так, пані Ольго, — дівчина стримано киває.

Ми з Ольгою йдемо далі.

***

У кабінеті світлі стіни, важкий стіл, шкіряні крісла. Картина з краєвидом, який я ніколи не міг запам’ятати.

Ольга заходить першою, жестом показує на крісло навпроти й зачиняє двері. Без різкого ляскоту — тихо, майже обережно.

Кілька секунд у кабінеті стоїть тиша.

Вона не сідає за стіл, як “на трон”. Натомість опускається в крісло трохи збоку, ніби це не робоча нарада, а розмова двох людей, які давно втомилися один від одного.