Розділ 46.1 Орест

Орест

Сонце б’є в очі так, ніби знущається. Ще хвилину тому я думав, що в мене є пів дня. Час, щоб програти все по кроках, вивчити план. Тепер у мене є година. І то не повна.

— Що саме він сказав? — задираю підборіддя.

— Змінили графік, — Микита говорить швидко, але чітко. — “Вечірня поставка” йде зараз. Після вчорашньої історії з Ромою вони нервують. Хочуть “зняти хвіст” і перевірити схему. Другого шансу у нас не буде.

Пальці мимоволі тягнуться до телефону в кишені.

Зоряна. Стефа.

Ні. Вони зараз удома, у безпеці. Сьогодні моє першочергове завдання — бути тут.

— Добре, — кажу, видихаючи.

Ми повертаємось до будинку, де облаштували штаб. Усередині гул стоїть густіший, ніж годину тому. Хтось говорить у рацію, хтось роздруковує схеми, хтось на ходу застібає бронежилет. Віктор зустрічає нас біля столу з картою комплексу.

— Вантажівка поїхала з міста раніше, ніж планували, — каже він одразу. — Інформатор передав новий час. Маршрут той самий.

— Периметр вже перекрили? — питає Микита.

— “Перша” група тут і тут, — Віктор торкається пальцем двох точок на плані: службовий в’їзд та боковий виїзд для персоналу. — “Друга” вже всередині. Під виглядом техніків. Ваші хлопці, — киває мені та Микиті, — біля камер і з доступом до серверної. Як домовлялись: офіційно їх там немає.

Я проводжу поглядом по схемі.

Вночі комплекс тихий, як законсервована банка. Вдень він живий: персонал, постояльці, кур’єри, машини, охорона, випадкові люди.

Більше шуму. Більше ризиків. Більше шансів, що хтось зайвий потрапить під удар.

— Поставка так само через службове крило? — перепитую.

— Так, — підтверджує Віктор. — Склад під номером три. Двір із камерами, які “інколи не працюють”.

— Вони не “інколи”, — сухо кидаю. — Їх спеціально виводили з системи запису. Ми це вже бачили в логах. У реальному часі вони працюють, але не все зберігається.

— Проте сьогодні зберігатиметься, — каже Микита. — Ми перевели потік на резервний сервер. Вони цього не знають.

— “Перша” група чергує біля службового в’їзду, — Віктор говорить швидко, майже не дивлячись у папери. Все тримає в голові. — Вони ніде не світяться, просто зливаються з фоном. Як тільки фура заїде й почнеться розвантаження, заходять у двір і беруть перших осіб. “Друга” група вже всередині складу, — продовжує він. — Двоє наших під прикриттям: один у ролі комірника з бейджиком і ключами від стелажів, другий як звичайний вантажник. Вони поруч із рампою, бачать, що саме зносять із машини й куди ховають. “Третя” розтягнута по бічних виходах, — Віктор показує на плані чорні стрілки. — Двері для персоналу, запасні сходи, хвіртка до парковки. Якщо хтось із них спробує вискочити не через основний в’їзд, його зустрінуть там.

— А Тетяна? — виривається в мене.

Віктор хитає головою:

— У своєму кабінеті. Чи буде вона особисто на поставці? Ми не знаємо, але сумніваюся. Сьогодні ми повинні затримати виконавців, а якщо пощастить, когось ще. Але кожне ім’я, кожен дзвінок, кожен рух піде у справу.

Я притискаю пальці до столу. Частина мене лютує від того, що головні фігури знову можуть лишитися в тіні. Інша — холодно фіксує: це як шахи. Спочатку знімають пішки. Іноді — коней та тури. До короля добираються не одним ходом.

— Де мені бути? — питаю.

— Узгодимо, — Віктор дивиться на мене уважно. — Ти знаєш цей комплекс краще за нас. Коли будемо під’їжджати, вирішимо на місці. Але напевно ви з Микитою лишитеся зі мною.

***

Через двадцять хвилин я знову в машині. Ми на задньому внутрішньому паркінгу комплексу, біля службового крила. Сонце відбивається у склі фасаду. Від цього все здається ще більш абсурдним. Звичайний день. Люди виносять сміття, хтось тягне візок із білизною, двоє охоронців курять біля будівлі, жартують. Десь у сусідніх корпусах постояльці п’ють каву, планують свої зустрічі, фотографують краєвид. І ніхто з них не має поняття, що в цих стінах готують.

— Виїхали на трасу, — голос у рації рівний, навіть трохи розслаблений. — Десять–п’ятнадцять хвилин до вас.

— Прийняв, — відповідає Віктор. — “Перша”, готові?

У динамік врізається коротке “так”.

Хтось кашляє. Хтось знімає напругу жартами, які я навіть не встигаю розібрати.

Звук рації в моїй руці тепер дуже схожий на звук серцебиття.

— Орест, — Микита сідає поруч на пасажирське сидіння, зачиняє двері. — Останній раз: ти впевнений, що хочеш бути так близько?

Я дивлюся на будівлю.

— Я був ще ближче, коли не знав, що тут роблять, — кажу. — Тож так. Я обіцяв Зоряні, що ця справа закінчиться.

Він розуміюче киває.

***

Фургон помітити легко. Він заїжджає на територію, як десятки разів до того. Водій впевнено гальмує біля службового контрольно-пропускного пункту. Охоронець виходить до нього. Усе виглядає так… буденно. Саме це дратує найбільше.

— Підходимо ближче, — каже Віктор у рацію. — Але без фанатизму. Ми лишаємось у тіні.

Охоронець бере накладну, пробігає очима. Далі йде дрібниця, яку вловить тільки той, хто знає, що шукає:

— Він не записує номер фургона в журнал, — бурмоче Микита. — Мав би записати.

Замість цього той лише підсуває папери ближче. Короткий обмін, який з боку виглядає як звичайна розмова:

— Доставка продуктів, — говорить водій.

— Добре, — відповідає охоронець. — Всередині перевірять згідно з фактурами.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок. З боку здається, що вони просто розмовляють про продукти. Але ми вже занадто багато бачили, щоб списати це на випадковість.

— Чекаємо, доки він проїде всередину, — тихо каже Віктор. — Працюємо за планом “А”. Нам потрібен факт розвантаження.

Фургон рушає далі, до двору складу.

— “Друга”, готовність? — шепіт у мікрофон стає ще нижчим.

— На місці, — відповідає голос нашого “комірника” з динаміків ноутбука. Вирішили, що для нього рація буде занадто ризикованим інструментом у цій операції. Прослуховування набагато краще. — Чекаємо.