Розділ 45.2 Зоряна

Зоряна

Нестор. Він був тут. Він дивився на Стефу. Він дивився на мене. І він міг здогадатися, що я впізнала голос…

Його останні слова…

«Бережіть себе. Оресту ви потрібні».

Це була не турбота. Це була… погроза?

— Зорянко, все нормально? — лунає безтурботний голос Стефи. — Ти мене чуєш?

Я ковтаю повітря, намагаючись відновити контроль над голосом.

— Так, — гукаю у відповідь. Мій голос звучить хрипко, чуже. — Мабуть, просто втомилися. Я зараз прийду!

Перше, що я роблю — перевіряю замок. Ще раз. Клацаю додатковим ланцюжком.
Безглуздо… Якщо він захоче увійти, це його не зупинить. Але це дає мені хоча б секунду ілюзії безпеки.

Телефон.

Мені потрібен Орест.

Я тремтячими руками дістаю мобільний. Знаходжу його ім’я. Натискаю “виклик”.

Гудки. Довгі. Байдужі. Нескінченні. Він не бере слухавку.

«Давай. Давай, Оресте, візьми…»

Автовідповідач.

Я кидаю телефон на диван і хапаюся руками за волосся.

«Зберися. Ти — психолог. Аналізуй.»

Що ми маємо?

1. Ймовірний злочинець — Нестор. Можливо, разом із батьком?
2. Він знає, що Стефа жива.
3. Він міг здогадатися, що я впізнала його голос.
4. Орест, найімовірніше, не знає правди. Він перевіряє Тетяну.
5. Я у квартирі зі Стефою, яка нічого не підозрює. Вона — головний свідок.

Ми — мішені.

Аналіз ламається об чистий, тваринний страх. Я знову хапаю телефон. Набираю повідомлення:

«Нестор. Це Нестор. Голос у лісі. Оресте, вони з твоїм батьком були тут. Повертайся. Будь ласка».

Натискаю “відправити”. Повідомлення висить у вихідних. Немає зв’язку?

Я підбігаю до вікна. Мережа є. Він його просто ще не отримав.

Знову дзвоню. Цього разу навіть гудків немає…

«Абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

Він у зоні, де немає зв’язку? Він поїхав «перевіряти інформацію»… Якщо це пастка?

Боже… Я так глузд втрачу…

— Зорянко! — гукає Стефа. — Я замовила десерти, ти будеш тірамісу?

— Буду! — кричу я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Дивлюся на двері. Потім на Стефу, яка виходить з кімнати. Вона усміхається, показує мені щось на телефоні. Така жива. Така безтурботна.

Я мушу нас захистити.

Рішення приходить миттєво.

— Ти пам’ятаєш номер охоронця, якого Орест приставив до тебе або до мене? — швидко питаю.

— В мене тільки один номер. Того, хто мене всюди возив, — каже, задумливо гортаючи телефон. — Ось, — розвертає екран.

— Можна? — беру телефон з її рук, натискаю виклик.

Гудки… Відповіді немає… Віддаю їй телефон.

— Стефо, — кажу я, намагаючись говорити якомога спокійніше. — У нас зміни в плані.

— У якому сенсі? — вона відривається від екрана.

— Ми не будемо чекати десерти. Збирай найнеобхідніше. Ми їдемо звідси.

— Куди? Що сталося?

— Немає часу пояснювати. Просто довірся мені. Ми їдемо до моєї тітоньки. І до мами. Хочу познайомити тебе з родиною. Якщо ти, звісно, не проти.

Стефа дивиться на мене. Її усмішка повільно згасає. Мені здається, вона бачить розгубленість або страх у моїх очах…

— Добре, — каже вона тихо, без зайвих питань. — П’ять хвилин.

Поки вона збирається, я вкотре набираю Ореста. Знову автовідповідач.

Вирішую подзвонити на пункт охорони.

— Так, — чую голос чоловіка.

— Підкажіть, будь ласка, — повільно кажу. — Наші гості вже покинули територію ЖК?

— Так. П’ять хвилин тому.

— Дякую, — видихаю з полегшенням.

Ми маємо втекти, поки він не повернувся.

Йду до кімнати, швидко складаю в сумку зарядку та кілька необхідних речей.

— Зоряно! — забігає Стефа до кімнати. — Передзвонив.

Простягає мені телефон.

— У вас щось сталося? — питає знайомий чоловічий голос. Мені здається, це один з охоронців, якого мені представляв Орест.

Дивлюся на Стефу, вона уважно слідкує за мною.

— Так, усе добре. Ви могли б до нас піднятися?

— Так, звісно, — зібрано відповідає чоловік. — Зараз буду.

— Чекаємо.

— Ти дивна… — з підозрою каже Стефа.

Я… налякана.

— Трохи спонтанна. Просто подумала, що тобі сподобається тітка Карина.

— Це її їжу ми їли?

— Так.

— Ооо, — захоплено тягне. — Тоді я точно хочу з нею познайомитися.
Жінка, яка так готує…

Вона раптом зупиняється. Повертається до мене.

— Зоряно, ти ж знаєш, що мені байдуже, який статус у твоєї родини?

— Знаю, — усміхаюся. — Ти будеш першою, з ким я їх познайомлю.

— А Орест?

— Ні. Вони про нього майже не знають. Я казала, що в мене є хлопець, але без деталей.

— Зрозуміло, — задумливо каже вона. Потім загадкова усмішка з’являється на її обличчі. — Ти хочеш, щоб я зачарувала твою родину. Щоб вони прийняли мого братика. Так?

— Ну, майже, — видихаю з посмішкою.

— Добре, допоможу, — задоволено промовляє.

Я несподівано здригаюся, почувши дзвінок у двері…