Розділ 45.1 Зоряна/Орест

Зоряна

— Зовсім ні, проходьте, будь ласка, у вітальню, — ледь видавлюю з себе, дивуючись, що взагалі можу говорити. Ореста немає. А я одна з цим знанням.

— Зорянко, уявляєш, вона… Ой!

З кімнати вилітає Стефа з телефоном у руках і на півслові завмирає, побачивши гостей. Її обличчя миттєво змінюється від здивування до щирої радості.

— Дядю? Несторе? Привіт!

Вона підбігає і, на мій повний жах, першим обіймає Нестора:

— О, я так рада тебе бачити! Якими вітрами?

Я дивлюся на цю сцену, і мене починає нудити. Стефа. Вона обіймає його. Вона не знає. Вона не бачила його в тому будинку? Не впізнала.

Батько Ореста й Нестор виглядають не менш шокованими, побачивши Стефу.

— Стефо? Що ти тут робиш? — Остап Ігорович явно розгублений. — Ольга сказала, що ти поїхала до подруг…

Нестор блідне. Завмирає на секунду. Його усмішка виглядає хворобливою.

— Стефо, привіт, — каже він. І я знову чую цей голос. Той самий голос. — Ти… добре виглядаєш.

«Добре виглядаєш»? Він здивований, що вона жива і здорова. Його заминка в голосі, мов удар лунає у вухах.

— Ой… — Стефа одразу відчуває напругу, але, інтерпретує її по-своєму. — Це… довга історія. У мене там усе змінилося. А Орест із Зоряною запропонували пожити в них. Тут спокійніше, ніж удома.

Вона бреше так легко й невимушено, захищаючи нашу таємницю про викрадення. І не підозрює, що стоїть поруч з одним із тих, хто до цього причетний.

— Так, — втручаюся я, змушуючи себе відірвати погляд від Нестора. — Ми вирішили, що їй потрібен повний відпочинок. Подалі від усіх. Вип’єте чаю?

— Якщо не завадимо, — киває пан Остап.

Ми сідаємо у вітальні. Напруга така густа, що її можна різати ножем. Я намагаюся тримати руки рівно, наливаючи чай.

— Ми, власне, чому прийшли, — починає Остап Ігорович, звертаючись спочатку до порожнього крісла Ореста, а потім і до мене. — Хвилюємося за нього. Його рішення піти з бізнесу… воно таке раптове. Ми хотіли поговорити. На мій погляд, він зробив дурницю, пішовши...

Я слухаю, киваю, але весь мій фокус на Несторі. Він сидить трохи осторонь, тримає чашку, але не п’є. Уникає мого погляду…

Він знає, що я щось підозрюю? Чи просто боїться «живої» Стефи?

— Ми просто хвилюємося, — додає Нестор.

Його голос знову змушує мене здригнутися.

— Я йому передам ваші слова, — кажу.

Візит триває ще хвилин десять. Десять хвилин пекла, коли я змушена усміхатися, підтримувати розмову про погоду, доки Стефа безтурботно жартує з Нестором про якісь старі сімейні історії.

Нарешті вони розуміють, що Орест не повернеться найближчим часом, і починають прощатися.

— Було приємно вас бачити, Зоряно. Стефо, ти скажи матері, де ти знаходишся, — каже Остап Ігоревич.

Біля дверей Нестор на мить затримується. Повертається і дивиться прямо на мене. В його очах не злість. В його очах — страх.

— Бережіть Стефу, — каже він тихо, звертаючись ніби до мене. — І себе. Оресту ви потрібні.

Двері зачиняються.

Я притуляюся до стіни, ледь тримаючись на ногах. Дихання виривається з грудей уривчасто.

— Дивні вони якісь, правда? — каже Стефа, виходячи з вітальні. — Особливо Нестор. Наче привида побачив, коли я вийшла.

Я можу лише мовчки кивнути.

Невже я знаю, хто злочинець? Але Орест зараз… де він?

Стефа нічого не підозрює, а я… я залишилася з цим жахом наодинці. У квартирі, куди він може повернутися будь-якої миті.

***

Орест

Кермо холодне під моїми пальцями. Я веду машину, але думками все ще там, у спальні.

Її запах. Те, як сонно вона кліпала. Як спалахнули її щоки, коли я її поцілував.

Я не планував цього. Це був не алгоритм, не прорахований хід. Це був чистий імпульс. Функція, що виконалася в обхід головного процесора, запущена прямо з ядра системи.

І, чорт забирай, мені сподобалася її реакція.

Я стискаю кермо сильніше.

Стоп. Зберися.

Зараз не час для цього. Є робота. Є чіткий вектор загрози і я мушу його ліквідувати.

Зоряна в безпеці. Стефа в безпеці. Тепер я можу спокійно закрити це прокляте питання.

Телефон вібрує на панелі. Микита.

— Я вже їду, — кажу замість привітання.

— Чекаємо. У нас повний розклад по Вольській. Роман виявився на диво балакучим, коли зрозумів, що ми можемо пришити йому співучасть у викраденні.

— Добре. Буду за п’ять хвилин.

Я паркуюсь біля непомітного будинку неподалік від комплексу, де Микита разом із поліцією облаштували тимчасовий штаб. У кімнаті пахне озоном від серверів і міцною кавою. На великій плазмі — карта комплексу та фотографії.

— Отже, — починає Микита, вказуючи на фото Тетяни, — згідно зі свідченнями Романа, вона — «мозок». Олег і Лисенко — її силова підтримка. Роман був пішаком, мав стежити за Ольгою і прикривати шляхи.

Я киваю. Логічно. Все сходиться.

— Поставка, про яку казав Роман, має відбутися сьогодні ввечері, — продовжую я, аналізуючи дані. — Місце те саме?

— Так. Службове крило. Вони впевнені, що після арешту Олега та Лисенка поліція втратила слід. Тетяна думає, що вона чиста. Вона навіть не покинула комплекс, вдаючи, що допомагає Ользі з документами.

— Вона надто самовпевнена, — каже знайомий поліцейський Віктор, який учора затримував Рому. — Це її помилка.

— Або вона не головна, — зауважує Микита.

Я на мить завмираю:

— Що ти маєш на увазі?

— Я пробив її рахунки. Так, вона заробляє. Але щоб керувати таким наркотрафіком?.. Сумніваюся. Вона менеджер вищої ланки. Дуже розумна, дуже обережна. Але над нею хтось є… Або працює разом із нею.

Я замислююсь. Хто?

Думки мимоволі повертаються до Ольги. Але ні. Абсурд. Вона надто зациклена на собі. Це не її рівень.

Логіка вперто вказує на Тетяну. Можливо, вона просто добре ховає гроші.