Розділ 44.2 Зоряна

Зоряна

Крізь сон відчуваю легкий дотик до плеча. Теплий, обережний, але наполегливий.

— Зоряно…

Розплющую очі. Кімната залита сірим ранковим світлом. Орест уже одягнений: темні джинси, свіжа футболка в руках. Він виглядає зібраним, але в очах — тінь втоми, яку він, певно, намагається приховати від мене.

— Вже ранок? — голос хрипкий від сну. Я підводжуся на ліктях, кліпаючи.

— Вибач, що буджу, — каже він тихо, присідаючи на край ліжка. — Мені треба їхати.

— Зараз? — дивлюся на годинник на тумбочці. Сьома ранку. — Але ж сьогодні субота…

— Знаю. Справи термінові. З’явилася нова інформація, треба перевірити особисто.

Я одразу остаточно прокидаюся. «Нова інформація»? Це про Тетяну. Або про Романа. Тривога кольнула десь під ребрами. Він давно мені нічого не розповідав про розслідування.

— Це небезпечно?

— Ні, — відповідає занадто швидко. — Просто… треба впевнитися. Я намагатимусь повернутися якнайшвидше.

Він підводиться, і я мимоволі сідаю на ліжку, підтягуючи ковдру до грудей. Орест стоїть до мене спиною, натягаючи футболку. Я дивлюся на лінію його плечей, на те, як напружуються м’язи спини, коли він піднімає руки. Це видовище… таке буденне і водночас інтимне.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся не просто як на чоловіка, який живе поруч. Я дивлюся на нього як жінка на свого чоловіка. І від цієї думки щоки миттєво спалахують.

Раніше я собі такого не дозволяла. Раніше був бар’єр. А тепер він розсипався, і я відчуваю дивне, тепле хвилювання внизу живота, яке зовсім не пасує до тривожного ранку.

Він різко обертається, ніби відчув мій погляд. Я не встигаю відвести очі. Він помічає мій рум’янець, і куточки його губ ледь помітно здіймаються вгору.

— Ти можеш ще поспати, — каже, підходячи ближче. — Я просто хотів попередити, щоб ти не хвилювалася, коли прокинешся сама.

Він нахиляється до мене. Я очікую звичного поцілунку в скроню чи щоку, нашого «безпечного» ритуалу. Але він на мить завмирає, дивлячись мені в очі, а потім… цілує в губи.

Це не довгий поцілунок. Але він теплий, упевнений, із присмаком м’яти й кави. І в ньому є щось… власницьке.

Я завмираю, затамувавши подих. Коли він відсторонюється, я відчуваю, що моє обличчя палає ще дужче.

— На вдачу, — шепоче він, і в його очах блимають веселі іскри.

— Угу… — тільки й можу вичавити з себе.

Він ще раз усміхається, випрямляється й виходить із кімнати. Я чую, як клацає замок вхідних дверей. І тільки тоді видихаю.

Падаю назад на подушки, натягую ковдру аж до носа, ховаючись від самої себе. Серце калатає, як шалене.

Що це зараз було?

Ми все ще фальшиві наречені. Але те, що відбувається між нами… це вже не гра. Це реальність, яка лякає й манить одночасно.

«Мій внутрішній психолог зараз просто в шоці від пацієнтки», — думаю я, усміхаючись у темряву під ковдрою. Аналізувати цей стан не хочеться. Хочеться просто… відчувати.

Заснути я вже не можу. Лежу ще з пів години, слухаючи тишу квартири. Потім встаю, навшпиньки підходжу до кімнати Стефи. Двері прочинені, вона спить, обійнявши подушку.

На кухні тихо й порожньо, але після Ореста залишилося відчуття затишку. Мені раптом хочеться зробити щось… домашнє. Просте. Щоб закріпити цей стан спокою.

Я набираю номер тітки Карини.

— Алло? Зорянко? — її голос звучить здивовано, але радісно. — Так рано? Щось сталося?

— Ні, все добре, — усміхаюся я. — Просто… захотілося приготувати твої фірмові сирники. Нагадаєш рецепт?

— О господи, дитино, ти мене налякала! Я вже думала, якісь пригоди. Сирники? Звісно! Записуй або запам’ятовуй.

Поки вона диктує пропорції, я дістаю продукти з холодильника.

— Як там мама? — питаю між іншим, коли ми закінчуємо з рецептом.

Карина зітхає:

— Та як… Працює. Вчора знову до другої ночі сиділа з документами. Ти ж її знаєш. Коли вона хвилюється, працює втричі більше.

— Хвилюється?

— Через тебе, звісно. Ходить, бурчить, що ти «нерозумна», але я ж бачу. Вона просто не вміє інакше, Зорянко. Вибачатися вона не звикла, ти ж знаєш. Але місця собі не знаходить.

Я мовчу, розмішуючи сир. Знаю. І це знання, хоч і болісне, вже не таке гостре, як раніше.

— Я зателефоную їй. Пізніше, — обіцяю. — Коли буду готова.

— То добре. А в тебе голос… — Карина робить паузу, ніби прислухається. — Інший. Світліший?

Я згадую ранковий поцілунок, і знову теплію щоками.

— Здається… так. Якщо відверто, все складно, але… розплутується.

— Ну слава Богу. Тримаю за тебе кулаки, сонечко.

За п’ять хвилин ми прощаємося. І я повністю поринаю в приготування сирників.

Стефа прокидається від запаху смаженого. Вона виповзає з кімнати сонна, в піжамі зі смішними ведмежатами і, побачивши накритий стіл, широко усміхається.

— Ого! Це що, готель п’ять зірок?

— Це краще. Домашній сервіс, — відповідаю, ставлячи перед нею тарілку з рум’яними сирниками.

День минає на диво спокійно. Стефа, побачивши мій настрій, безапеляційно заявляє:

— Сьогодні день «без новин» і «без проблем». Ми будемо лежати, дивитися дурні фільми й їсти все, що знайдемо в холодильнику або замовимо.

І ми це й робимо. Дивимося якусь стару комедію, сміємося з несмішних жартів, говоримо про дрібниці. Стефа розповідає про друзів. Мені легко з нею…

Ближче до вечора, коли за вікном починає сіріти, квартиру наповнює лінива, м’яка атмосфера вихідного дня. Ми сидимо у вітальні, додивляємося черговий фільм.

Раптом різкий звук домофона розрізає тишу.

Я здригаюся. Шоста вечора. Орест? Але він має ключі… та й охорона завжди його пропускає без дзвінка.

Підходжу до панелі, натискаю кнопку зв’язку.

— Добрий вечір, це охорона, — голос чергового звучить трохи вибачливо. — До вас гості. Пан Остап та пан Нестор. Кажуть, що до пана Ореста, вони просять дозволу піднятися до вас.