Розділ 44.1 Орест

​Орест

​Я схрестив руки на грудях, відчуваючи важкий, солодкуватий дух літньої ночі. Його паніка здавалася майже фізичною.

​— Привіт, — мій голос рівний, сталевий. — Ти хотів щось розповісти? Здивував.

​— Оресте, я... — Роман зробив рвучкий вдих, наче йому бракувало кисню. — Я знаю, що ви підозрюєте Тетяну.

​— Звідки ти це знаєш? — питаю. Мій голос крижаний, контрольований.

​— Вона сама здогадалася, — його слова сиплються швидко, уривчасто. — Помітила стеження, але не зробила нічого. Просто... дозволила вам думати, що все під контролем.

​Я стискаю щелепу, фіксуючи, як він уникає мого погляду.

​— Далі, — підштоахую Романа продовжити.

​— Нова поставка... завтра, — він переводить подих. — Увечері. У комплексі. Вона залишилася там під приводом, що допомагає матері розібратися з документами.

​Кожен м’яз на моєму тілі напружився. Я не дозволю йому дихати вільно.

​— Чому викрали Стефу? — питаю майже шепотом. Але в цьому шепоті більше сталі, ніж у будь-якому крику.

​Роман безпорадно ковтає.

​— Вона просто... — невпевнено починає, відчуваю його страх. — Опинилася не в тому місці і не в той час. Її побачили інші. Не я. Я б не дозволив, клянусь.

​— Інші? — повторюю, роблячи крок до нього. Один крок, що зменшує дистанцію до небезпечної. — Ти кажеш, що це не лише Олег?

​— Ні... — він стискає кулаки. — Олег був лише зв’язковим. Вів усю брудну частину, щоб не світити інших. Я... я не винен, Оресте. Я просто...

​— Просто що? — перебиваю різко.

​— Просто позичив гроші в Олега. Знаю, я дурень, — він нервово сміється, хрипко. — Не зміг віддати. Вони сказали, що можу "відпрацювати". Я не розумів, у що вплутався.

​Кров гучно б’є в скронях. Я роблю крок, стискаю його за комір сорочки й притягую ближче. 

​— Ти міг би попросити допомоги у діда. Або в мене.

​Він смикається, відчайдушно намагається вирватися.

​— Щоб дід потім кожного разу нагадував, яке я розчарування? Щоб знову почув, що я така сама помилка, як перший шлюб моєї матері? — Роман хрипить, але очі горять справедливим гнівом.

​Мене це вражає. Він схожий на загнаного звіра.

​— То пішов би до своєї матері, — я вимовляю слова повільно, крижаним тоном. — Ольга завжди все для тебе робить. Гроші для неї не проблема. Для коханого синочка вона б і світ перевернула.

​— Я не міг! — він вибухає. — Я хотів зробити щось сам! Довести, що чогось вартий!

​— І зробив? — мій тон різкий, як ляпас. Я відпускаю його, відштовхуючи. Комір його сорочки перекошений, він хапається за горло.

​— Я... не знав, що це зайде так далеко, — бурмоче, опускаючи очі. — Думав, що просто передам документи, один раз, і все. А потім... пішло по спіралі. Вони мене втягнули. Я не знав, що постраждає Стефа. Вона ж моя сестра, я б...

​— А ти думав, що все це гра? — обриваю його, тон спокійний, але голос твердий, як лід. — Що можна просто вв’язатися в бруд і вийти сухим?

​Роман мовчить. Дивлюся на нього. Всередині дивна порожнеча. Ні гніву, ні співчуття... тільки прорахований холод.

​— Завтра в комплексі, так? — уточнюю, фіксуючи останню деталь.

​— Так. Близько сьомої вечора.

​Я киваю, затримуючи подих.

​— Хто ще в цьому бере участь?

​Він називає кілька імен: люди, які працюють у комплексі, декілька наближених до діда помічників. Це напружує, бо вони займаються справами, які виходять за межі комплексу. Я бачу, що він помітно нервує.

​— Добре. Сподіваюся, ти сказав правду, — промовляю, дістаючи телефон з кишені. Набираю номер знайомого: — Вже можна.

​Роман піднімає на мене очі. Страх нарешті витіснив у ньому останні рештки бравади.

​— Що можна?

​— Ти в цьому замішаний, і я не зважатиму на те, що ти мій двоюрідний брат. — За його спиною з’являються люди у формі. — Ти брав у цьому участь. Стефанія, коли прийшла до тями, пригадала, як ти їй щось вколював.

​Вона марила і казала, що не певна в цьому, бо все було як у тумані. ​Роман розвертається, хитається і майже біжить у темряву. Але його одразу беруть під руки. І оголошують його права.

​— Я це зробив, бо вони змусили, — кричить він.

​Я підходжу до нього, гарчачи крізь зуби:

​— Стефа була ледь жива. Зоряна налякана до смерті.

​— Твоя наречена сама прийшла до будинку лісника.

​Я згадую її слова.

​— Коли ми у поліції давали показання, вона згадала знайомий голос, але обличчя не бачила. Це був не ти і не Олег зі своїми поплічниками. — Я стискаю кулаки, бачу по його очах: він розуміє, про що я. — Хто там був ще?

​Він мовчить кілька секунд, а потім каже:

​— Якщо я опинюся за гратами, ніхто з родини тобі цього не пробачить, — впевнено каже.

​— А я хіба казав, що мені потрібне їхнє пробачення? — кажу спокійно, видихаючи. — Не пам’ятаю такого.

​— Забирайте, — чую голос слідчого. — Ти як?

​— У нормі, — спокійно відповідаю, знімаючи з себе жучок. — Стримувався, як міг.

​— Розумію. Ти все доречно зробив.

​Як тільки Роман вийшов з будинку, я одразу подзвонив слідчому. Ми колись разом навчалися, і він погодився взяти цю справу особисто. Сказав, що робити, і вже за п’ятнадцять хвилин чіпляв на мене різні пристрої.

​— Завтра я поїду з вами, — твердо промовляю.

​— Тільки пообіцяй нікуди не лізти, — каже, забираючи в мене прилади.

​— Намагатимусь.

​— Добре, бувай, ми поїхали.

​Киваю, залишаюсись стояти під ліхтарем.

​Рлюблю вдих, щоб уповільнити серце. Але замість спокою приходить одне відчуття — гнів. Не на Романа. На те, що все це ніяк не закінчується.

​Дивлюся на екран телефону. Пізно. Зоряна, напевно, вже лягла.

Я ловлю себе на думці: за останні кілька тижнів у мене з'явилося місце, куди я хочу повертатися.