Розділ 43.2 Орест

Орест

Двері відчиняємо тихо. Усередині пахне затишком... ваніллю, чаєм і чимось домашнім. Світло приглушене, м’яке.

— Ви вже вдома? — Стефа визирає з кухні, усміхається. — О, пакуночки! — одразу підбігає й забирає з моїх рук сумку з їжею.

— Це від моєї тітоньки, — каже Зоряна, ще трохи схвильована, але усмішка вже повернулася.

— Чудово, — відповідає Стефа, зазираючи всередину. — А як смачно пахне! Не повірите, я якраз така голодна. Я поки що все розкладу, а ви проходьте.

Вона йде на кухню, а ми залишаємося біля дверей.

Дивлюся на Зоряну і відчуваю, як у мені щось зрушується. Зовні я звичний, спокійний, стриманий, з тією самою врівноваженістю, до якої всі звикли. Але всередині… всередині все горить тихим, теплим вогнем.

Її: «Я хочу спробувати», — звучить у пам’яті, як мелодія, яку не хочеш зупиняти.

Вона стоїть поруч трохи розгублена, трохи втомлена, але очі в неї світяться. І я ловлю себе на тому, що посміхаюся, просто дивлячись на неї.

Вона помічає мій погляд і, ніяковіючи, ховає очі. Вдихаю глибше, стримую усмішку й себе. Не хочу на неї тиснути.

Ми проходимо на кухню. Стефа повертається до нас з тарілками, розкладає все швидко, з якоюсь дитячою легкістю.

— Все готово, — каже весело. — А тепер… — робить паузу, — у мене є план на вихідні!

Ми сідаємо.

— Мені вже лячно, — кажу, посміхаючись.

Я не зводжу очей із Зоряни: мені подобається дивитися, як вона сміється, як нахиляє голову, як усміхається куточком губ, коли слухає Стефу. Її усмішка це, мабуть, те, що я хотів би бачити щовечора.

Я ще не встигаю як слід подумати про це, як дзвонить телефон. Усвідомлюючи, що може бути щось важливе, підводжуся.

— Вибачте, я на хвилинку. — Виходжу в кабінет, притискаючи слухавку до вуха.

— Оресте, — чую нервовий голос Романа. — Мені потрібно з тобою поговорити. Я… я не причетний до того, що сталося, але я знаю, хто за цим стоїть. Зустріньмося зараз?

Я стискаю пальці в кулаки, розуміючи, що його не можна відпустити. Він може зникнути...

— Коли і де? — спокійно запитую.

— Через пів години, у парку біля твого будинку. Я не хочу нікого більше залучати.

Кілька секунд тиші. Потім я коротко відповідаю:

— Добре. Буду.

Після дзвінка ще кілька секунд стою в темряві кабінету. Половина думок про розслідування. Інша половина про те, що за стіною, у вітальні, сміються Зоряна та Стефа. Я не хочу вносити в цей дім тривогу. Вони тільки почали дихати вільніше.

Коли повертаюся до дівчат, вони сидять за столом. Стефа щось розповідає, а Зоряна слухає, обперши підборіддя на долоню.

Підходжу ближче, кладу руку їй на плече, іншу — на стіл поруч. Нахиляюся. Вона підіймає голову, її волосся ковзає мені по пальцях, і я не можу стримати усмішку.

— Мені треба ненадовго від’їхати, — кажу спокійно.

Зоряна трохи хмуриться:

— Так пізно?

Я нахиляюся нижче, до її обличчя, ледь торкаюся губами куточка її усмішки.

— Я швидко, — шепочу, ловлячи її розгубленість і зніяковіння.

Стефа одразу сміється:

— Які ви милі! Боже, мені здається, я чекаю вашого весілля більше, ніж ви!

Щоки Зоряни спалахнули рум’янцем, а я відчуваю, як мене тягне залишитися, паралельно усвідомлюючи, що з весіллям я не хочу затягувати. Але, звісно, тільки за повної згоди Зоряни. Мені так не хочеться завдати їй болю. Я не хочу, щоб вона відчувала страх… особливо у стосунках зі мною.

Дивлюся на неї й не можу змусити себе відірватися... Її усмішка, її запах — усе тримає. Але я мушу.

— Я швидко, — повторюю, відходячи, ніби переконуючи не лише її, а й себе. — Навіть не помітите.

Вже в передпокої чую, як Стефа каже:

— Може, подивимося якийсь фільм?

Я всміхаюся, не озираючись.

Двері за мною тихо зачиняються, залишаючи за спиною дім, який за останні дні став надто теплим, щоб його покидати.

***

Ніч холодна. Ліхтарі кидають тьмяні плями світла на доріжку, і кожна тінь здається підозрілою.

Роман стоїть біля лавки. Пхає руки в кишені але це не приховує його напруження. Він переступає з ноги на ногу, вдивляється в землю, тоді кидає короткі погляди навсібіч. Нерви у нього на межі.

Я підходжу повільно, спокійно. Але він усе одно здригається, коли я зупиняюся поруч.