Розділ 43.1 Зоряна

Зоряна

— Орест? — здивовано шепочу.

Він сідає поруч. Разом із ним у салон заходить знайомий запах кави, прохолодного літнього вечора й чогось рідного.

Я поспіхом відвертаюся, щоб витерти сльози, але запізно. Схлип виривається сам, тихо, як подих… І в цю мить я чую його голос — спокійний, твердий і водночас дивовижно м’який:

— Не ховайся від мене.

Я завмираю, повільно повертаю голову. Його прямий, теплий, без жодної тіні жалю погляд зустрічає мій. І все, що я бачу… це розуміння?

— Ти хочеш, щоб я була з тобою, бо відчуваєш провину? — питаю тихо, ледве чутно. — Через те, що сталося в комплексі… Може, тобі мене просто шкода?

Його брови ледь рухаються, але голос спокійний, чіткий:

— Моя пропозиція не мала нічого спільного зі співчуттям. — Він трохи нахиляється вперед, дивиться прямо в очі. — За ці кілька тижнів ти стала частиною мого життя. Незамінною. — Я ловлю себе на тому, що перестаю дихати. — Я чекаю моменту, коли можу після роботи повернутися до тебе. Коли бачу, що ти вдома. Коли можу просто поцілувати тебе в щоку, — він усміхається майже непомітно. — Мені подобаються наші розмови. Подобається, як ти слухаєш. Як мовчиш. Як усміхаєшся, навіть коли сумна. І я, чорт забирай, вдячний Стефі, що вона захотіла жити в мене.

Мене накриває хвилею. Я відчуваю, як щось у грудях змінюється… з болю в тепло. Він говорить спокійно, але кожне слово звучить чесно, глибоко.

— І знаєш, — додає після короткої паузи, — ти мені подобалася ще тоді, коли ми працювали разом. Просто в тебе був хлопець, і я не ліз.

Я не можу нічого відповісти. Сльози знову наповнюють очі, але цього разу не від болю. Це щось інше. Легше. Тепліше.

Між нами кілька сантиметрів. Але здається, що саме ця відстань зараз важить цілий світ.

— Ти подумала? — тихо питає він, не зводячи погляду.

У його голосі чується щось глибоке. Я ковтаю повітря, витираю рештки сліз. Киваю.

— Так. Я… хочу спробувати.

Кілька секунд він сидить нерухомо, ніби перевіряє, чи правильно почув. Потім різко відкриває дверцята, виходить із машини. Я розгублено дивлюся йому вслід, не розуміючи, що він робить. За мить він обходить авто, відчиняє мої двері й мовчки простягає руку.

У салон заходить прохолодне повітря. Легкий вітер приносить запах асфальту й квітів. Я дивлюся на його руку. У цьому жесті не примус, а запрошення.

Вкладаю свою долоню в його. Вона тремтить. Коли виходжу з машини, він не відпускає моєї руки. Навпаки — тягне ближче, допомагає вирівнятися, і в ту ж мить різко, але не грубо, притягує до себе.

В його обіймах я відчуваю силу, рішучість.

Завмираю. Мить — і дихання збивається. Він тримає мене так, що плечі торкаються його грудей, і я чую, як рівно, спокійно б’ється його серце.

Його запах — це щось знайоме, від чого світ перестає бути чужим. Тканина його сорочки холодна від повітря.

Я несміливо піднімаю руки, вагаюся, і все ж обіймаю його навзаєм. Спочатку обережно, як торкаєшся до чогось крихкого. Потім… міцніше.

Його руки замикаються на моїй спині — ширші за все, що могло б мене захистити.

За мить долоня Ореста лягає на потилицю, теплі пальці м’яко ковзають у волосся і я відчуваю, як мене огортає спокій.

Навіть якби захотіла відійти, не змогла б. Його тіло говорить те, чого він не вимовляє словами: «Я тут. Поруч».

Вітер торкається моїх пальців, що лежать у нього на спині… холодний, літній… Мені здається, що світ навколо завмер. Тільки серце: гуп, гуп, — б’ється в такт його диханню.

— Ти не пошкодуєш, — нахиляючись, шепоче мені у скроню. Його губи ледве торкаються шкіри, і від цього дотику по всьому тілу розноситься тепла хвиля.

Заплющую очі.

— Я знаю, — відповідаю тихо.

Його обійми трохи посилюються і я відчуваю, як усередині щось відтаює. Страх, сумніви, навіть біль відходять. Залишається тільки відчуття, що саме тут, у цих руках, зараз безпечно.

Його губи торкаються моєї скроні. Нічого більше, лише цей короткий, м’який дотик…

— А тепер розкажи, — голос Ореста низький, оксамитовий, тихий. — Що тебе так засмутило?

Його долоня лишається на моїй спині, друга м’яко тримає за лікоть.

Я вдихаю повітря, яке пахне ним, і кажу ледь чутно:

— Мати. Ми… посварилися.

Він не каже нічого. І це найкраще, що він може зробити, просто мовчати. Це мовчання не холодне, не спустошене… воно дбайливе, слухаюче.

— Вона хоче, щоб я познайомилася із сином її партнера, — продовжую, голос дрижить. Я відчуваю, як тіло Ореста напружується. — Каже, що це вигідна партія. Що треба думати про дітей, про стабільність…

Мені стає важко дихати. Я трохи сильніше втискаюся в нього, шукаючи підтримки.

Його пальці рухаються повільно вгору, проводять по волоссю у заспокійливому жесті.

— Продовжуй, — шепоче.

— Вона… сказала, що я нічого не досягла. Що диплом не престижний. Що з бізнесом я не впораюся… — пам’ять боляче дряпає серце. — І я намагалася зрозуміти. Справді намагалася. Думала… може, вона так піклується, просто не вміє інакше. Але… — у горлі стискається, слова прориваються крізь сльози, — там немає турботи. Там лише контроль. І порожнеча, в якій я для неї просто чергова "задача".

Він стискає мене сильніше. Його підборіддя торкається моєї голови.

— Ти не її «проєкт», Зоряно, — каже майже пошепки. — Ти справжня. І дуже сильна.

Відчуваю себе дивно… ніби душа нарешті дихає. Я ще кілька секунд стою мовчки, поки дихання не вирівнюється.

— Карина дала мені повну сумку домашньої їжі, — кажу, зненацька згадавши.

Відсторонююся від Ореста, дістаючи з заднього сидіння пакунок.

— Як ти дізнався, що я тут? — питаю, закриваючи двері.

Він знизує плечима.

— За тобою досі закріплений охоронець. Подзвонив і сказав, що ти не поїхала на підземний паркінг, а стоїш тут.

— І ти одразу вийшов?