Розділ 42.2 Зоряна

Зоряна

Я зупиняю машину на паркінгу біля будинку Ореста. Двигун ще працює, фари ріжуть темряву, але я не можу рушити далі… Сльози самі котяться по щоках… гарячі, беззвучні. Я навіть не намагаюся їх стримати.

Я просто не розумію свою матір. Не розумію, як можна любити і водночас так болісно ранити. Як можна хотіти «допомогти», але при цьому принижувати. Вона ж, напевно, справді думає, що чинить правильно. Що влаштовує моє життя, рятує мене від самотності...

Але всередині так болить…

Намагаюся розкласти все по поличках.

Аналізую: мотивація — контроль, ціль — стабільність, інструмент — тиск.

У її світі це і є турбота. Вона просто не вміє інакше… боїться, що без контролю все розвалиться…

Я хочу знайти в її вчинках любов… як дитина, що шукає тепло навіть у тіні. Мені здається, якщо добре придивитися, десь там, під гострими словами, має бути щось м’яке. Турбота. Хоч крапля…

Але чим довше думаю, тим ясніше бачу реальність: там порожньо. Жодного тепла. Лише холодний розрахунок.

Я видихаю, відкидаюся на спинку сидіння. Сльози котяться некеровано, важко, гарячими потоками. Я не схлипую, просто дихаю уривчасто, як після довгого бігу. Груди стискає, ніби всередині камінь. Горло пече. Пальці судомно стискають кермо, аж біліють кісточки.

У дзеркалі заднього виду бачу своє відображення… змазане, розмите від сліз. І думаю: «Це ще я?»

Намагаюся віддихатися… не виходить. Вдих — ніби ковтаю повітря крізь біль. Видих — короткий, зламаний. Сльози падають на одяг, на кермо, на долоні… Нехай вийде все, що накопичувалося роками.

Бо скільки разів я намагалася заслужити її погляд, її похвалу, її звичайне «я тобою пишаюся»?.. І завжди марно…

Скільки разів я робила все «правильно» тільки для того, щоб у відповідь почути тишу?.. І тепер ця тиша звучить голосніше за будь-який докір.

Вона не зла. Просто… власна. Меркантильна. Закохана у стабільність більше, ніж у людей. Для неї любов — це договір. Турбота — інвестиція. Довіра — ризик, на який вона ніколи не піде.

Мені хочеться її виправдати, бо моя внутрішня дитина все ще сподівається: мама колись скаже «все добре, доню». Але ця надія болить ще більше, ніж розчарування. І я більше не можу її носити в серці.

Тіло зраджує: сльози... плечі здригаються, дихання спотикається, щоки палають, як після ляпаса. Наче кожна клітина тіла нагадує: це справді боляче.

Болить, коли тебе не бачать. Болить, коли тебе все життя оцінюють замість того, щоб просто любити… хоч раз щиро обійняти.

І серед цього болю я розумію: це не моя провина. Я не зіпсована. Не «недостатня». Я просто не вписалася в її схему світу, де любов — це функція, а не почуття.

Притуляюся лобом до холодного керма. Тиша паркінгу давить. Серце б’ється нерівно. Я дозволяю собі не бути сильною.

Світ за вікном розмитий від моїх сліз. І в цьому розмитті, серед тиші, раптом згадується інше обличчя… Тепле. Усміхнене. Моєї тітоньки Карини.

Скільки себе пам’ятаю, вона завжди була поруч. Не просто «жила з нами», вона й була моєю справжньою родиною.

З нею я робила домашні завдання, малювала, плакала через перше кохання, сміялася з мультиків. Свята у школі, подарунки, казки на ніч… Усе це — вона. Не мама...

Карина втратила чоловіка, коли мені був лише рік. Після цього вона переїхала до нас «щоб допомогти сестрі». Але, здається, допомагала більше мені.

Її чоловік був заможним, залишив після себе бізнес і спадок. Карина ніколи цим не хвалилася, казала просто:

— Я не бізнесвумен, а звичайна людина. І мені цього вистачає.

Вона найняла спеціаліста, керівника у фірму чоловіка, й відійшла від справ.

— Кожен повинен займатися тим, що вміє, — завжди повторювала. — Я можу розвалити все, що будував мій чоловік, за тиждень. Тому краще нехай бізнесом займається професіонал.

Вона не шукала кар’єри, не змагалася ні з ким. Її мрія була простою… мати родину… Але після смерті чоловіка вона всю себе віддала нам. Мені. І... мамі, яка не завжди це цінувала.

Саме Карина була тією, хто тримав наш дім. Тихою опорою. Лагідним серцем, яке ніколи нічого не вимагало навзаєм. Коли мама запускала черговий проєкт, саме Карина інвестувала гроші, не вимагаючи нічого натомість.

Вона казала:

— Я просто хочу, щоб у вас усе було добре. Ви моя сім’я.

І, здається, тільки тепер я розумію: справжній любові я навчилася не від мами, а від неї.

Дивлюся в темряву й думаю: може, саме через Карину я досі не озлобилася? Може, завдяки їй у мені залишилася здатність довіряти. І навіть після усього... любити.

Я сиджу, обхопивши кермо. Уже не плачу, але щоки ще вологі. Дихання важке. У цей момент телефон здригається вібрацією в кишені. Дістаю його, екран спалахує повідомленням:

Карина: «Ти вже вдома? Все гаразд?»

Мої пальці тремтять. На обличчі дивна усмішка: тепла й болісна водночас. Сльози, що залишилися на віях, повільно стікають.

Набираю відповідь:
«Все добре. Я вдома.»

Ледь натискаю «відправити», як приходить ще одне повідомлення:

Карина: «Надобраніч, сонечко.»

Усміхаюся крізь сльози й пишу у відповідь:
«Дякую. Навзаєм.»

Телефон тихо гасне. А я залишаюсь сидіти в темряві, відчуваючи, як це коротке листування розігріває все всередині, як маленький вогник у темряві.

Зненацька думка про Ореста повертається. Його голос, коли він сказав: «Давай спробуємо?» Його очі — уважні, теплі, справжні.

Я хочу вірити, що це не жалість. Але страх підступає до горла, той самий, що змушує сумніватися в усьому доброму. Може, він просто хоче мене вберегти? Може, відчуває провину через усе, що сталося? Може, це співчуття?..

Я не встигаю завершити думку, бо різко чується клацання. Відчиняються дверцята з боку пасажира. Здригаюся, різко повертаю голову і завмираю, побачивши знайому постать.