Розділ 42.1 Зоряна

Зоряна

Кабінет пахне кавою і чимось металевим… Тут завжди чисто, надто чисто... Між нами блискуча поверхня столу, віддзеркалення, тиша.

— Як ти? — запитує спокійно. — Виглядаєш добре.

Я ледь усміхаюся.

— Дякую. — Знаю: це ритуал… почати розмову з чогось нейтрального.

— Робота? — продовжує вона.

— З нею теж усе добре.

— І здоров’я? — уточнює, глянувши пильно, ніби під мікроскопом.

— У нормі.

Коротка пауза. Її пальці ковзають по ручці чашки. Вона рідко ставить легкі запитання просто так. Я відчуваю, як у мені піднімається настороженість.

— Мамо, — кажу тихо, — давай одразу до справи. Ми обидві знаємо: якщо кличеш, значить, щось потрібно.

Вона трохи піднімає брову.

— Ти стала прямолінійною, — констатує.

— Просто дорослою, — поправляю спокійно.

Вона легенько усміхається, але усмішка холодна.

— Гаразд. — Кладе долоні на стіл, сплітає пальці. — Насправді я хотіла з тобою порадитися. І… запропонувати дещо.

О, звісно. “Порадитися”. У її світі це слово завжди означає переконати.

— Один із моїх партнерів, — починає спокійно, — чудова людина. Ми працюємо з ним понад п’ять років. У нього є син… розумний, вихований, перспективний. Я подумала, що ви могли б познайомитися. — Я мовчу. Просто дивлюся на неї. — Зоряно, це вигідна партія, — каже рівно. — Він із хорошої родини, має освіту, бізнес, амбіції. Ти ж не можеш усе життя працювати координаторкою в якомусь фонді.

— Мамо, — перебиваю спокійно. — Мене це не цікавить.

Вона завмирає, ніби не одразу вірить, що почула це від мене.

— Ти навіть не знаєш його.

— І не хочу знати.

Тиша напружується. В її очах блискає роздратування.

— Ти ж не збираєшся залишитися старою дівою? — починає тихо, але з тим самим знайомим холодом. — Дорогенька моя, тобі вже не двадцять. Треба думати про майбутнє. Про дітей. Якщо з самореалізацією не дуже вийшло… принаймні сім’я дасть тобі стабільність.

Я вдихаю глибше, намагаючись не підвищити голос.

— Виходити заміж заради дітей, це шлях у нікуди, — кажу рівно. — Дитина це не аргумент і не план. Це відповідальність, до якої треба бути готовою. І головне… дитину треба хотіти. Не тому, що “так треба”, а тому, що справді готова любити, виховувати і бути поруч. Інакше це не любов, а обов’язок, який зламає і дитину, і батьків.

Її погляд стає крижаним.

— Я не розумію, чому ти завжди все ускладнюєш, — її голос гострішає. — Ти не зробила кар’єри, твоя спеціальність… не престижна, власного бізнесу не маєш. Ти просто не вмієш думати стратегічно.

Кожне слово ріже, як тонке лезо. Я відчуваю, як всередині щось зривається, але тримаю спокій.

— Мамо, у мене є хлопець, — кажу тихо, але чітко.

Вона піднімає брову.

— Справді? І хто ж він?

— Це не має значення, — відповідаю. — Але я не збираюся зустрічатися з кимось іншим. І тим паче думати про одруження.

— Не сміши мене, — каже вона, відкидаючись на спинку стільця. — Я впевнена, що це чергова емоційна історія, яка скоро закінчиться. Ти ж у мене романтична натура. А життя — це не казка, доню.

Я вдихаю глибше.

— І не проєкт, мамо. Його не можна розрахувати формулами прибутку.

— Ти вперта, як твій батько, — каже вона різко. — І так само безвідповідальна.

Це останнє вдаряє болючіше, ніж я очікувала. Відчуваю, як в очах починає пекти.

— Досить, — кажу, але голос зривається. — Я не маю доводити тобі, що моє життя має сенс.

— А має? — ледь усміхається вона. — У тебе ж навіть стабільності немає.

Я не встигаю відповісти, двері різко відчиняються.

— Що тут відбувається? — у кімнаті стоїть Карина, рішуча, з роздратованими очима. — Я з кухні чую, як ти її вивела!

— Починається… — зітхає мама, закочуючи очі.

— Так, починається, — відрізає Карина, підходячи ближче й обіймаючи мене за плечі. — Бо я бачу, що Зорянка ледь стримує сльози.

Я намагаюся їх зупинити, але вони все одно прориваються.

— Вона хоче познайомити мене з сином свого партнера, — кажу стиха. — А я сказала, що в мене є хлопець.

— І що з того? — Карина переводить погляд на матір. — Ми що, у середньовіччі живемо? Хоче вона… Ти ба яка!

— Я лише хочу, щоб вона зробила правильний вибір, — відповідає мама сухо.

— Правильний для кого? Для тебе? — Карина зводить брови. — Ти колись її слухала? Можливо, намагалася почути? Її життя — не твій стартап!

Мати зітхає, стискаючи руки.

— Карина, не починай…

— Почну! — перебиває вона. — Ще й як почну. Ти сама особистого життя не маєш, і тепер дитині все зіпсувати хочеш! Якщо така розумна — виходь заміж сама! Хоч за того партнера, хоч за його сина!

Тиша. Гостра, важка, після бурі.

Я стою мовчки. Голова холодно фіксує та розуміє все, що відбувається — ніби я сторонній спостерігач, який аналізує чужу сімейну сцену.

Усе чітко: захисна реакція — мама відчуває, що втрачає контроль. Маніпуляція — спроба повернути владу через провину. Невміння відпускати — звичка контролювати тих, кого не вдалося зрозуміти.

Я бачу це, розумію, можу назвати кожен механізм — але від цього не легше. Бо зараз я — донька. І її слова все одно болять, навіть коли знаєш, звідки вони ростуть.

Усередині все стискається, наче хтось здавлює серце в долоні. Болить не від крику, а від того, що за всіма цими аргументами — тиша, в якій мати просто не чує мене. І, мабуть, ніколи й не хотіла чути.

— Карино, не треба… — кажу тихо.

— Треба, — відповідає вона, обіймаючи міцніше. — Комусь нарешті треба було це сказати.

Мама відвертається до вікна.

— Ви обидві надто емоційні, — каже рівно, але в її голосі вже звучить щось нове… втома.

— А ти — надто холодна, — кидає Карина.

Я вдихаю глибше, відсторонюючись від тітки.

— Мамо, я не дозволю тобі вирішувати за мене, — говорю тихо, але впевнено.