Розділ 41.2 Зоряна

Зоряна

Дорога до заміського будинку завжди видавалася мені дивною… наче невидима межа між двома світами. Місто шуміло, дзвеніло, кипіло людьми, а тут усе стихало. Асфальт поступався місцем вузькій дорозі, обрамленій соснами, повітря ставало густішим, насиченим смолою й зеленню.

Коли я під’їжджаю до воріт, знайомий охоронець одразу відчиняє, киваючи. Мабуть, попередили, що я приїду…

Зупиняю машину перед ґанком. Звичний спокій цього місця все одно не дає розслабитися… тут, попри затишок, завжди витає відчуття контролю.

Тітонька Карина відчиняє двері ще до того, як я встигаю підійти до них.

— Зорянко! — усміхається, обіймаючи мене міцно, щиро. Від неї пахне лавандою й домашнім пирогом. — Як же я рада тебе бачити! Заходь, сонечко.

Її тепло як ковдра після холодного душу. Я навіть трохи розслабляюся, усміхаючись.

— Привіт, — обіймаю у відповідь. — А мама де?

— На зустрічі, — каже вона, ведучи мене вглиб будинку. — Сказала: «важлива», як завжди, — відмахується. — Але скоро буде. Сідай, я щойно чай заварила.

Будинок залитий м’яким літнім світлом. На столі свіжі фрукти, вазон із квітами, у кутку миготить лампа. Тут усе «живе» без надмірності. У Карини виходить створювати затишок навіть серед стерильного порядку, який любить моя мати.

— Як ти, рідненька? — питає вона, наливаючи чай. — Бо дзвоню-дзвоню, а ти все «зайнята». Спочатку кудись зникаєш майже на тиждень… — вона відрізає пиріг, ставлячи тарілку коло мене. — Я ж розумію… робота, але все одно… я хвилююся.

Усміхаюся, хоча десь у грудях щось міцно стискається.

— Усе добре, Карино. Справді. Роботи багато, проєкти…

— Я рада це чути, — каже вона щиро. — У тебе очі живі. Але, мені здається, щось тебе турбує…

Я опускаю погляд у чашку, а думки вже не тут. Орест. Його голос, коли він сказав: «Давай спробуємо?»

Його погляд прямий, чесний…

Може, і справді спробувати? Скільки там того життя, щоб усе ще боятися? Не всі люди однакові. І він — не такий, як інші. Його слова завжди збігалися з діями. Він не кидав обіцянок у повітря, не вимагав нічого натомість. Ось тільки… чи не робить він усе це через співчуття? Через почуття провини?

Бо все неприємне, що сталося, почалося через його невинне прохання.

— Зорянко? — голос тітки повертає мене до реальності.

— Вибач, я… задумалася, — усміхаюся, трохи ніяково.

— Ага, бачу. Замріялася. — Карина лукаво звужує очі. — У тебе хтось з’явився?

— Ні, — відповідаю занадто швидко, і ми обидві сміємося.

— Та що ж ти така, — каже вона, сміючись, але в очах тепло, без жодного натиску. — Я ж не буду розпитувати протоколами. Просто мені хочеться знати, що ти щаслива.

Я ковтаю чай, щоб не відповідати одразу.

— Мені… зараз добре. — Звучить чесно, але не надто визначено. — Є одна людина, проте там не все так однозначно…

— Сонечко, іноді не потрібно глибоко копати та щось намагатися знайти. Часом ми самі все ускладнюємо, коли насправді відповіді очевидні… Просто люди звикли думати, що все не може бути занадто просто. Але я рада, що в цілому тобі добре, — каже Карина. — Бо ти ж завжди все тримаєш у собі. А життя коротке, — додає тихіше. — Не витрачай його на страх.

Я дивлюся на неї й розумію, чому мені завжди було легше приїжджати сюди, коли немає мами. Карина — як повітря: не тисне, не випитує, просто поруч.

— Як там мама? — питаю.

— Як завжди, — усміхається тітонька. — Телефон, ноутбук, дзвінки, зустрічі. Каже, що робота тримає її «в тонусі». — Підсувається ближче. — А я думаю: просто не дає їй відчути самотність. Хоча… в неї ж є я. Проте ти ж знаєш, які ми різні...

Я киваю. Розумію. І одночасно відчуваю, як у грудях наростає тривога… я не хочу в той холодний діалог, який на мене чекає, коли мама повернеться. І майже в ту ж мить чути звук відчинених дверей.

— О, ось і вона, — каже Карина. — Твою маму викликаєш подумки.

Я повертаю голову. Мама стоїть у дверях… елегантна, стримана, у діловому костюмі. На обличчі ідеальний спокій, за яким завжди щось ховається.

— Добрий вечір, — каже вона, знімаючи піджак. — Вибачте, затрималася. Зоряно, я рада, що ти прийшла.

Її голос звучить нейтрально, майже офіційно. Але я вже звикла.

— Привіт, мамо, — відповідаю спокійно.

— Підемо до кабінету, — холодно промовляє, крокуючи в напрямку потрібної кімнати.

Карина одразу встає, підходить до мене:

— Якщо що, клич, — каже лагідно. — Я поруч, прибіжу на допомогу. — І, підморгнувши мені, проводжає поглядом.

Ми залишаємося вдвох.

У тиші, яку заповнюють лише цокання годинника й важкий градус напруги.

Мама сідає навпроти, кладе долоні на стіл, дивиться прямо.

— Ну що ж, доню, давай поговоримо.