Розділ 41.1 Зоряна

Зоряна

Виходжу на кухню і чую, як у кімнаті Стефи прокидається життя: звук дверей, кроки, її тихе «привіт» із сонним голосом. Я вдихаю ще раз — глибоко, як перед холодною водою. І лише тоді йду готувати швидкий сніданок для Стефанії, ніби нічого не сталося.

Тільки всередині щось тихо пульсує, нагадуючи: близькість — це те, чого я найбільше хочу. І те, чого я найбільше боюся…

— Привіт, дівчата, — чуємо хлопок дверей і знайомий голос.

— Я думала, ти на роботу поїхав… — дезорієнтовано кажу, коли він підходить та цілує у щоку.

— Ні, вийшов за сніданком, — каже, ставлячи пакунок на стіл.

— Дякую, братику, — каже Стефа. — Проте я вже поїла, та мені пора їхати до лікаря.

— Добре, — киває. — Внизу тебе вже чекає авто та водій.

— Як минулого разу? — уточнює.

— Так.

Вона підходить, цілує його в щоку, потім і мене.

— Усе, — стисло каже. — Я побігла, скоро повернуся, — вона повертається та хитро мружиться. — У вас є час один на одного, — підморгує. — Скористайтеся ним.

— Стефо, — шипить на неї Орест. — Йди вже.

Ми чуємо, як за нею захлопуються двері.

— Ти щось їла? — питає в мене Орест, дістаючи тарілки, а потім і їжу з сумки.

— Ні, — відповідаю. — Тільки Стефу нагодувала.

— Поснідаємо? — пропонує.

— Звичайно, — погоджуюся, сідаючи за стіл.

Орест сидить навпроти спокійний, уважний, але в очах є щось інше, глибше, ніж просто дружня та ввічлива участь. Ми мовчимо хвилину чи дві… Він дивиться на мене так, ніби обирає кожне слово, перш ніж його сказати.

— Зоряно… — тихо, проте чітко та впевнено. — Я не майстер гарних слів, але я все одно скажу. — Я завмираю. Його голос спокійний, але від нього всередині все стискається. Він підсаджується ближче. — Мені добре з тобою. Просто… добре. — Він усміхається ледь помітно. — Давай спробуємо?

Я не знаю, що відповісти. Серце в грудях б’ється так, ніби вирішило втекти.

— Спробуємо? —Перепитую, боячись що могла щось погано зрозуміти.

— Побудувати реальні стосунки, — пояснює.

— Я…

Починаю підбирати слова і саме в цей момент телефон на столі вібрує. Здригаюся.

На екрані висвітлюється: «Мама».

— Візьми, — каже Орест тихо, майже пошепки. — Я почекаю.

Я натискаю «прийняти», не відводячи очей від чоловіка, вдихаю глибше, намагаючись вирівняти голос.

— Привіт, мамо.

— Ти вдома? — без привітання, без пауз. Її голос рівний, трохи металевий.

— Ні, я… не вдома, — відповідаю обережно, дивлячись на склянку з водою.

— Чому? Хотіла до тебе заїхати, — коротко. — Де ти?

Моє серце б’ється швидше. Погляд мимоволі ковзає до Ореста. Він мовчить, просто дивиться, але його присутність відчувається фізично.

— Вибач, але тобі дійсно цікаво? — спокійно питаю. — Я, як повернулася, намагалася тобі додзвонитися, проте відповіла тільки тітка Карина, сказавши, що ти за кордоном у справах.

— Ми зараз не про мене. Де ти?

— Я сама заїду сьогодні до вас.

— Чому ти не відповідаєш на мої запитання.

— Ми живемо окремо, і в кожної з нас своє життя, — кажу трохи різко, та майже одразу зм’якшуюся. — Мамо, я не планувала. Так вийшло, — кажу тихо, але відчуваю, як у голосі з’являється напруга. — У мене все добре.

Пауза. Та сама… довга, гнітюча. Я знаю, що вона зараз вибудовує у голові хронологію, перевіряє факти.

— У тебе хтось з’явився? — питає зрештою.

— Я не готова зараз це обговорювати.

— Я його знаю?

— Ні, — відповідаю швидко.

На тому кінці чути коротке зітхання.

— Ти раніше такою не була. Я хочу з тобою поговорити.

— Добре, — кажу коротко, намагаючись не звучати різко.

— Чекатиму о шостій вечора, — промовляє, наче наказує.

— Я зрозуміла, буду.

Хочу закінчити розмову, проте мама зупиняє:

— Зоряно, не ображайся, просто я знаю, що ти часто помиляєшся в людях. І хочу, щоб ти не робила дурниці.

Я на секунду заплющую очі. В її голосі чується не турбота, а звичка до контролю, до зверхнього «я краще знаю».

— Я все розумію, мамо. — вирішую не сперечатися. — І я обережна.

— Добре, — відповідає вона після короткої паузи.

— Гаразд. До зустрічі, — намагаюся швидше закінчити розмову.

— Бувай.

Скидаю дзвінок. Декілька секунд сиджу мовчки, стискаючи телефон у руках. Повітря здається важчим, ніж хвилину тому.

— Щось сталося? — питає Орест спокійно.

— Ні, — кажу тихо. — Все нормально.

Він ледь усміхається, але в очах розуміння.

— Ви завжди так із нею?

— Часто, — відповідаю просто. — У нас… не дуже легкі стосунки.

— Важко, — каже він після паузи.

— Звично, — коротко виправляю я. І сама дивуюся, наскільки це слово точне.

Ми сидимо кілька секунд мовчки.

— Оресте, — кажу нарешті, — це мине. Ти не повинен втручатися або перейматися. Це… моє.

— Знаю, — відповідає він. — Але я хочу втручатися.

Я опускаю погляд, усміхаюся сумно:

— Звучить красиво.

Він дивиться прямо.

— Ти мені так і не відповіла, — нагадує, повертаючи мене до нашої розмови. — Якщо тобі потрібен час, я почекаю.

— Так, — киваю. — Я можу до вечора обміркувати це?

Мені дуже хочеться погодитися, проте… Це так… не очікувано…

— Звичайно.

— Дякую, — киваю, відводячи погляд та відчуваю, як усередині одночасно стискається й розширюється простір.

Дякую всім за увагу. Наступний розділ вийде в ніч із середи на четвер, 29 жовтня ❤❤❤