Розділ 40.2 Зоряна

Зоряна

Він мовчить кілька секунд, потім повільно кладе виделку.

— Бабусю, — каже спокійно, — це, можливо, єдине справді виважене рішення, яке я приймав останнім часом.

— Але ж… — вона намагається втримати тон рівним. — Твій дідусь мені нічого не пояснив, просто сказав, що ти «вирішив почати з нуля». Я думала, все стосовно оплати та комплексу узгоджено між вами.

— Ми говорили, — каже Орест коротко. — Але він вирішив усе сам та порушив своє слово. Тому моє рішення було саме таким. Це моє життя і моя відповідальність.

Вона зітхає, обережно ставить чашку на блюдце.

— Ти навіть не уявляєш, як багато сил це коштувало дідові. Ольга… просто хоче продовжити справу. Досягти чогось свого.

Його погляд різко твердіє.

— Ольга може робити все, що заманеться, — каже холодно. — Але ця тема закрита. Я не повернуся туди, де зрадили мою довіру. Я не зможу там нормально працювати.

— Оресте, — починає вона, але він злегка підводить руку.

— Бабусю, будь ласка. Ми не будемо зараз це обговорювати. Це безглузда трата часу. Моє рішення не можна оскаржити. У діда є підтримка в бізнесі.

— Яка? Він розраховував на тебе, — твердо промовляє жінка.

— Батько, Рома, Ольга, — спокійно перераховує. — Він так само може розраховувати на них. У нас велика родина, яка задіяна в бізнесі. Я не основний гравець. Я буду підтримувати з вами родинні зв’язки, проте ділових не буде.

Тиша падає на стіл, наче важка серветка. Уляна Петрівна сидить іще кілька секунд, потім підводиться.

— Гаразд, — каже сухо. — Не буду нав’язуватись. Мабуть, і справді вже пізно.

— Я проведу вас, — кажу я швидко, відчуваючи, як у повітрі густіє напруга.

У коридорі бабуся випрямляється, знову дивиться на мене.

— Зоряно, — каже тихіше. — Може, я не повинна цього говорити, але… вплинь на нього. Він упертий, як і його дід. Може, тебе він послухає. Зрозумій: Ольга — моя дитина, ми, як її батьки, повинні були її підтримати.

Я м’яко усміхаюся.

— Уляно Петрівно, я не лізу в його роботу. Це його вибір. І, думаю, він знає, що робить. А щодо Ольги… гадаю, поки ніхто не пояснить йому чітко, як вона зайняла нову посаду та чому, він точно не повернеться.

— Знаю, — зітхає вона. — Добраніч, Зорянко.

— Добраніч, — кажу я й зачиняю за нею двері.

Коли повертаюся до кухні, Орест сидить за столом, сперши лікті на край, і дивиться кудись перед собою. Його обличчя зосереджене, але не сердите, швидше втомлене. Я обережно підходжу, кладу руку йому на плече.

— Як ти?

Він повертає голову, дивиться на мене довгим, глибоким поглядом.

— Не дуже, — каже чесно. — Але буду в нормі.

Я трохи всміхаюся.

— У нас же ще залишився штрудель. — Підморгую. — Смачний, із яблуками. Терапія після складних розмов.

Його куточки губ нарешті піднімаються.

— Ти знаєш, як вмовити чоловіка залишитися за столом.

— Це не складно, якщо чоловік любить десерт, — відповідаю, дістаючи коробку.

Я сідаю поруч. За вікном дощ більше не ллє, лише рідко постукує у скло. У кімнаті тихо, тепло, і наші голоси звучать м’яко, приглушено. Ми говоримо про все і ні про що… про фільми, про нову кав’ярню неподалік, навіть про те, яку музику слухали колись у дитинстві.

Час пливе непомітно. Я ловлю його сміх, його погляд, короткі фрази, що іноді лишають паузу довшу, ніж треба. І десь посеред цієї тиші між нами стає зовсім мало повітря. Але вже не від напруги — від близькості, що тихо росте.

***

Ранок прийшов тихо.

Я прокинулася раніше. Учорашній вечір не виходив із голови. Ми так просто сиділи, говорили, сміялися… Коли він дивився на мене, я забувала, що ми просто «співмешканці» з вимушеною історією. Ми говорили пів ночі. І кожна хвилина була небезпечною не тому, що щось могло статися, а тому, що всередині щось вже сталося.

Я спускаю ноги з ліжка, відчуваючи прохолоду підлоги.

Орест уже поїхав?.. Як завжди, рано.

Я спробувала розібратися у відчуттях. Учора, коли він сміявся, дивлячись просто в очі, я відчула, як щось усередині стискається… боляче і солодко водночас. Це було… занадто близько.

Я ж обіцяла собі не переходити цю межу. Ми лише тимчасово разом. Коли все закінчиться, ми просто роз’їдемося... Кожен у своє життя.

Я повторювала це, ніби заклинання, але навіть воно вже не звучало переконливо.

Я вдихнула глибше, змушуючи себе встати. Потрібно працювати. Потрібно думати, жити, діяти. Не дозволяти почуттям знову перетворюватися на привидів, які тягнуть у безодню. Бо якщо я зараз піддамся — втеча буде неможлива.